На Москву

интервью с Наталкой Сняданко

Актуальна українська література пiсля успiху в Польщі й Німеччинi спрямовуе свою атаку на північного сусіда. Друга хвиля видання українських книжок, якій передували переклади Андруховича і Забужко, обіцяє перетворитися як мінімум на цунамі. У Москві планується видання цілої серії українських авторів. Вже вийшов роман Сергія Жадана “Депеш мод” у видавництві “Амфора” (переклад Ані Бражкіної), презентація якого запланована на найближчий місяць. Ще одна популярна українська авторка Наталка Сняданко презентувала у Москві книгу “Коллекция страстей, или Приключеня молодой украинки”(“Идея-Пресс”) за перекладом Завена Баблояна. Наталка поділилася з нашим кореспондентом враженнями від презентації, а також подальшими планами.

Чого ти очікуєш від виходу “Колекції” у Москві?

Досвід виходу української книги в Москві настільки мінімальний, що передбачити реакцію важко. Буде цікаво порiвняти з Польщею чи з Німеччиною, де ситуація мені відома з власного досвіду чи з досвіду колег. Вихід книжки – це тільки початок. Подивимося, як цей процес буде розвиватися, і чи матиме він продовження. Я думаю, вже за півроку можна буде говорити про якусь реакцію, за умови, звичайно, якщо вона буде.

Чи зрозуміють у Росії драйв, притаманний українській літературі, адже зараз це вже абсолютно інша країна з іншими реаліями?

Я, на жаль, мало знаю російську публіку, тому мені важко робити якісь прогнози. Зазвичай це залежить не від того, яка саме література, а від того, наскільки кожен автор здатен знайти свого читача. Найкраще було би вже дожити до того моменту, коли ми перестанемо маркувати літературу національностями, перестанемо казати, що це українська література, тому вона добра. Насправді вона добра не тому, що українська, а тому, що цікава людям.

А чому так мало українських книжок видається в Росії, за умови, що літературний процес доволі активний, як і просування української літератури на книжкові ринки інших країн?

В Україні також видається дуже мало російських книжок. Справа не в тому, наскільки література самоствердилася, і чи відома вона у світі. Все залежить від політики видавництв, які або вбачають у якомусь проектi перспективу, або її не вбачають. Досвід Польщі свідчить про те, що вже після появи перших книжок, якщо вони правильно видані і вибрані, якщо видавництво демонструє активну позицію, література поширюється як вірус. А далі вирішують вже читачі. Якщо вони бачать “свою”, цікаву для них літературу, тоді немає особливого значення, з якої мови вона перекладена.

Чи зіштовхувалася ти зі стереотипами відносно Росії? І чи вважаєш ти за потрібне їх долати?

Cтереотипи взагалі не долаються, бо вони властиві людській природі. Йдеться не лише про українські стереотипи стосовно Росії, а й узагалі про упередження. Наприклад, коли я приїжджаю до Польщі, так само на кожній презентації виявляється як мінімум декілька чоловік, які запитають: “Слухайте, а чому немає нічого про польський Львів, це ж таке наше місто? Або чому ви нічого не пишете про акцію “Вісла”?” Тобто, є певні награні роками стереотипи, які постійно присутні у людській свідомості. Бажання ламати їх може бути лише бажанням конкретної людини зламати свої власні. Чужі стереотипи поламати неможливо, я в цьому переконана.

На московську презентацію зібралася лояльна до української літератури публіка, але поза тим декілька разів пролунала думка про те, що треба українську літературу повертати до традицій російської. Тобто, деякими росіянами українська література, яку вони часто просто не читали, все ж бачиться як частина російської. Як ти прокоментуєш думку про таке “повернення”?

Це дуже спрощене трактування. Я народилася і виросла у Львові, і для мене російський вплив є вторинним. Наприклад, я себе менш упевнено почуваю у російській мові, ніж у польській або в німецькій. Загалом про Львів можна сказати як про польське або австрійське місто, але аж ніяк не російське. Якщо ми говоримо про сучасну літературу, яка великою лірою походить із Галичини, зі Львова, Франківська, то говорити про російські впливи тут більш ніж недоречно. Діти виростають, не знаючи російської мови, і це типова ситуація. Дещо інша вона на сходi України. Там набагато менше твориться цікавої літератури, але мені здається, що вона створиться так чи інакше. А тамтешня російськомовна література, насправді, вторинна. Таке загальне враження складається про окремих авторів, які просто намагаються наслідувати знані їм зразки російської літератури. Вже років десять російська література викладається в українських школах як одна з зарубіжних літератур. І для покоління, яке підростає зараз і за декілька років стане активним, російська література мало відрізнятиметься від, скажімо, італійської або французької, яку вони так само погано знатимуть, на жаль.

Тобто, це черговий стереотип з радянського минулого?

Так, причому актуальний зараз лише для старшого покоління. Російська література одна з потужніших, і мені дуже прикро, що вона вивчається недостатньо, бо вона безперечно заслуговує на увагу. Але говорити про російські впливи...

Що нового ще вдалося видати останнiм часом?

В Україні у видавництві “Лілея – НВ” нещодавно вийшла нова книга “Сезонний розпродаж блондинок”, у Польщі так само планується її вихід. Ще я підписала угоду про право на видання “Колекції пристрастей” з мюнхенською літературною аґенцією, яка просуватиме твір вже по цілому світові. Наступного року планується вихід нового роману у київському видавництві. Але найцікавіший, як на мене, проект було здійснено в Берліні. Тамтешнє маленьке видавництво SuKuLTuR робить спеціальні книжечки завбільшки з шоколадну плитку та вартістю два євро для автоматів з солодощами. Вони перші, хто додумалися разом з якимись батончиками продавати ще й зручні книжечки у маленькому форматі з творами «андеґраундних авторів», наприклад, шотландських поетів. Влітку у цій серії вийшло моє оповідання “Фрагменти з ненаписаного кіносценарію до багатосерійного фільму про кохання”.

Про що твоя наступна книжка?

Дія відбувається в журналістському середовищі,  в гіпотетичному, але досить типовому маленькому містечку. Мова йде про ситуацію з культурною елітою, що якимось чином мусить вжитися з комерціалізацією, з приходом масової культури, а також про “здивачіння” цієї еліти. В романі є фантасмагоричні персонажі, що пропагують абсолютно дивні політичні ідеї, наприклад, сепаративні: відділення Галичини, до того ж теоритично обґрунтоване... І все це замасковано під псевдодетектив...

«Детективність» це спроба заповнити жанрові ніші в українській літературі, про які так часто говорять?

Намагання запхати літературу по нішах – це, як на мене, просто безсила спроба критика хоч щось про твір сказати, тому що про заповнення ніші говорити найлегше. А в сучасній літературі взагалі неможливо говорити про якісь жанрові межі, їх просто немає.