Переконання

Я іноді цікавлюся ними. Людьми, що мають переконання. Вони прикольні. Вони відстоюють свої затверділі ілюзії на різних ступенях емоційної напруги. Деякі з них впадають в істерику, коли чують щось, що не відповідає їхнім уявленням «про добро і зло». Інші мовчать з дубовим виразом обличчя й тихо ненавидять все іншодумне. Дехто з переконаних непідробно страждає, не розуміючи, як, мовляв, цей тупий опонент може не бачити таких очевидних визначеностей на кшталт «Так!»,«Не так!»,«Вставай страна агромная!», «Є така партія!», «Мені чаю, чаю, чаю!»

А ще вони всі моралісти. Вони всі «поведені» на моральні імперативи. Це щось фатальне (фанатальне, перепрошую за ненормативне словоутворення). Я вже майже не сперечаюся, знов зустрічаючи ці довірливі запалені очі. Ці підшкірні й підслизові висипи адреналіну. Цю рожевочервону гормональну табличку, розгорнуту від вуха до вуха й прикрашену роззявленою стоматологією.

Іноді переконаність підкупає своїми зовнішніми атрибутами: виявами життєвої активності, ужитковим героїзмом і послідовністю. А також сексуальністю. Діяльні переконані персонажі з привабливою мармизою спроможні вести за собою мільйони людей, стомлених навколишньою сірістю, байдужістю і цинізмом. Адже кожний цинік в глибині душі тільки й чекає, щоби його у чомусь переконали. Не хочеш попасти до отари переконаних – не будь цинічним. Такий от вельми корисний життєвий парадоксик, друзі мої.

Черговий «данко» з палаючим внутрішнім органом у немитих руках і зачарованим натовпом за спиною – обов’язковий атрибут непевних перехідних часів. І мільйонам ніяк не второпати, що орган штучний, а полум’я навколо нього – бенгальське. Двадцять перше століття. Спонсори багатіють і помножуються. Голівудівські технології теж не стоять на місці. Друзі мої не торопають далі. Ага.

До речі, як відрізнити переконаного від зомбі? Питаннячко, ні? Часи змінюються, а переконані залишаються. Й привезена з далеких країв і ретельно культивована в місцевих інтелектуальних тепличках «постмодерністська іронія» за ефективністю тут нагадує вакцину від пташиного грипу. Я вже набачився таких місцевих «постмодерністів», які після читання Дельоза і Льотара, задрав штанці, бігли на мітинги підтримати нові «бенгальські технології». Що, до речі, підтвердило моє давнє переконання, що кордони між «модерним» і тим, що після нього – дуже умовні.

Нещодавно зустрів приятеля, який після довгої застільної сповіді про свої «шляхи життєвих помилок», раптом зробив вельми нахабну – як на мене -- заяву:

«Ні, ну я розумію, що політичні переконання – це для лохів, так. Але ж я маю, окрім того, переконання естетичні та духовні!»

«Опочки!» – подумав я і прикусив собі язика, на якому аж підстрибувало хитре запитання.

«От щодо мистецьких вартостей, -- розводився тим часом приятель, -- я переконаний в певних речах. Так, переконаний».

«У яких це «певних речах»?», -- таки не витримав я.

«Наприклад, я переконаний, що «Океан Ельзи» крутіший за Поплавського», -- висловив приятель свою «незаперечну естетичну істину». В його очах читалося: «Ну шо, скуштував х...я!?»

«Авід’я», -- сказав я. Й відразу злякався, що після цього слова мені прийдеться вислуховувати ще й про приятелеві «духовні переконання». Яку небудь суспільно пошановану дурницю щодо переваги одного способу осягнення Вищого над іншими.

Але тут я, дякуючи Богу, помилився. Цього слова приятель не знав.

«Шо, шо?» -- перепитав він.

«Ілюзія, породжена недостатньо глибоким поглядом на природу Сущого», -- розтлумачив я так, що аж самому спротивилося. «Дожився, -- подумалося. -- Лікнеп кончєний. Енциклопія...»

Приятель скривився.

Я вирішив просвітити його прикладом давньоримького письменника Свєтонія, який написав у ІІ ст. попсову книжку «Життя дванадцяти Цезарів». Таку собі розважальну кічуху про сексуальні збочення Тиберія, Нерона та іншіх корованих давньоримських пацанів. А тепер твір кічмена Свєтонія – одне з найцінніших джерел з історії ранньої Імперії, що стоїть поряд зі стильними творами Плініїв, Тацита і Петронія. Хто зна, як оцінять шоу Поплавського нащадки. Теперішні колхозани сприймають добре. І хто сказав, що думка колхозана дяді Васі перед обличчям Вічності є менш цінною за високовчені розмишлізми естета чи музикознавця? Отож бо. Все можливе. Авід’я, друзі мої, суцільна авід’я.

Але насправді нічого цього я приятелеві не сказав. Бо казати все це означало би почати процес переконання. Себто, примножити в світі згубну авід’ю. Я налив приятелеві сто грам. І приготувався далі слухати його теревені. Про його переконання.