Підарас

це погане слово

«Підарас» – одне з найулюбленіших моїх слів. Я його вживаю так часто, що іноді проколююсь і вимовляю його в компанії моїх знайомих-ґеїв. Перед зустріччю я використовую шкільні навички автотренінґу і говорю про себе: «Тільки не сказати при ньому слово «підарас»… Забудь про слово «підарас»… «Підарас» – це погане слово…» Але коли доходить до діла, хтось ніби нашіптує тобі на вухо це чарівне слово. Зрозуміло, що зазвичай слово «підарас» не стосується ні твого співрозмовника, ні когось із його колег по цеху. Просто це дуже лаконічне і гарне визначення. І – головне – в цих випадках ніколи не знаєш, як далі вести розмову. Спочатку ти червонієш, потім тебе тягне на дурні вибачення, але ти сам себе обриваєш, мовляв, навіщо вибачатися, він же насправді підарас, не треба роз’ятрювати його рани. Я зрозумів одне правило: коли вимовляєш у присутності ґея слово «підарас», ніколи не зупиняйся і не намагайся виправитись або вибачитись. Треба говорити далі, наче нічого не сталось. Треба додати голосу пристрасті, а арґументам – напору, треба підключити міміку і вдатись до жестів. Підараси – мудрі, вони люблять переконливих чоловіків. Їм подобається, коли ти поводишся з ними довірливо і посвячуєш у якісь свої таємні кухні.

Іноді, коли запрошуєш ґея в гості, доводиться всіх інших гостей попереджати, щоб вони також не прокололись. У мене є знайомий ґей, який завжди нормально реаґував на мої проколи. Він просто сміявся з цього, як із доброго жарту. Мало того, він сам іноді при мені когось називав підарасом. Причому вимовляв це нарочито, щоб я помилувався його сміливістю й легковаженням корпоративними моральними цінностями. А от його п’ятдесятип’ятирічний бой-френд – чоловік солідний і серйозний – вважав це кепським тоном, порушенням якоїсь невидимої етичної угоди між толерантними натуралами та ґеями. Не всі ґеї мають схоже почуття гумору й однаковий поріг чуттєвості. Хлопчики-зайчики, які народжуються гомосексуалістами, граючи в дитинстві з дівчатками в ляльки і гордо несучи своє природне призначення через школу й інститут, як правило, знаходять у собі сили, а іноді й виявляють охоту поговорити з тобою про свою орієнтацію. Дуже важливо подати знак, що ти свій, тобто не гомофоб. Тому вони радо вибачають людству лінґвістичні образи заради можливості нормального співіснування.

Інша справа – набутий гомосексуалізм. Ці панове намагаються перетворити свою орієнтацію на якесь таємне езотеричне знання і ставляться до вас із погордою, часто закамуфльованою під фамільярність або зверхність. Саме через таких людей гомосеків сприймають як секту. Один із таких колись сказав мені, що я не ґей, тому що ще не зустрів свого мужчину. Я йому відповів, що ніколи не займався пошуками свого мужчини. А він замовк і втратив надію на те, щоб знайти в мені ще одного неофіта.

Наше уявлення про ґеїв дуже часто перебуває на стадії обивательських упереджень, які дуже часто не мають нічого спільного з реальністю. По-перше, це наше уявлення про те, що гомосексуалісти поділяються на активних і пасивних. Річ у тому, що такі речі варіюються в різноманітних комбінаціях: на кожного активного знаходиться активніший і на кожного пасивного – пасивніший. Що дозволяє їм грати у такі собі рольові ігри – не плутати з толкіністами, – переходячи різні ступені сексуальної ініціації. По-друге, це наша переконаність у тому, що вся сутність гомосексуалізму зводиться до тупого посування в задній прохід. Нічого подібного: в ґеїв дуже багато уваги й ваги відведено попереднім ласкам – поцілункам, погладжуванням і ніжним поглядам. По-третє, ніхто навіть не здогадується, як кінчають пасивні ґеї. Тобто всі чомусь думають, що вони кінчають, як жінки, своїми отворами. Нічого подібного: вони кінчають так само, як звичайні чоловіки, тільки при цьому їм дуже приємно від того, що щось слизьке і тверде масує їхню простату. Доходжу висновку, що гомофобія – це така собі прихована форма заздрості чоловіків, яким насправді дуже хотілося б, аби хтось помасував їхню простату. Існують інші теорії походження гомофобії, але ця чомусь подобається мені найбільше. Вся їхня струнка арґументація не витримує жодної критики і тому, коли, наприклад, ти їм говориш, що Сократ спав із Платоном і що древні греки використовували жінок тільки для продовження роду, а сталі сексуальні стосунки воліли мати з гарними хлопчиками і юнаками, складаючи поеми й оди на честь їхньої краси, вони дуже часто не вірять. Якщо ти наводиш їм цю хрестоматійну історію Сократа з Алківіадом, то вони, якщо трохи начитані, вдаються до останнього свого арґументу – біблійного – і згадують про Содом і Гоморру, знищені Богом за содомський і гоморрський гріх. І тоді ти згадуєш про апостолів, які блукали без жінок пустелями… А вони обов’язково згадають свій головний прагматичний арґумент про те, що гомосексуалізм є тупиковою сексуальною поведінкою, бо відмовляє людині у продовженні роду. Тоді ти згадуєш про Елтона Джона, Фредді Мерк’юрі, Петра Ілліча Чайковського, Констаніноса Кавафіса, П’єра-Паоло Пазоліні, Райнера Вернера Фасбіндера та інших і доводиш, що внесок гомосексуалістів у скарбницю світової культури важко переоцінити. І їм тоді просто залишається сказати, що коли вони бачать, як мужики цілуються, їм стає гидко. Одне слово, іноді всі ці розмови перетворюються на суцільну профанацію і жонглювання фактами.

Але – з іншого боку – де давні греки брали гарних юнаків і хлопчиків у таких кількостях? І друге: чим займались хлопчики, коли виростали?