Париж: прогулянки і видіння

тріп-репорт письменника Володимира Єшкілєва

Коли навколо зростає народна невпевненість і знов чути гавкіт безсмертного північного пса на ім’я Пиздєць, найкращим спосібом зберегти власну самобутність є поїздка до Парижу. З добрими друзями, в складі офіційної делегації. З культурницькою місією. Там, у благословенному Богом Парижі, тихо ллється водичка фонтанів і світиться таємничим світлом живопис у Великій Галереї Лувра. Там їдять морозиво в садах Тюїльрі і кохаються на зеленій-зеленій травичці у парку Монако. Там зовсім не чути хрипких звуків від клятого псиська. Там знаходиш спокій і знаки спокою. А ще там є усякі дива. Про деякі варто написати окремі тексти, а про деякі розповім вже тепер.

Церква з мантикорами

Я довго досліджував історію мантикор. Ці хижі істоти з крилами, тулубами левів та людськими обличчями колись жили у Європі і знищили багато людності між Піренеями і Карпатами. Коли вже стало нестерпно жити, делегації від європейських народів почвалали до Риму і добрий Папа Люцій Третій у 1145 році видав буллу проти всіх  богопротивних та магічних створінь (горгулій, гоблінів, гарпій, гремлінів, мантикор, кобольдів, ельфів, гномів, гемонів і василисків). Буллу прочитали папські гучноголосці в лісах та горах Європи і мантикори там всі повиздихали. Разом з кобольдами та ельфами. Про цю славну перемогу Апостольського Престолу я колись вичитав у «Новій хроніці досточтимого Баронія», але ніколи не думав, що її увічнено в камені.

В Парижі, блукаючи Латинським кварталом, я натрапив на старовинну церкву Saint Severin (Святого Северина). З кожної стіни, з кожного контрфорсу, з кожного піддашшя цієї церкви вистромлювалися кам’яні мантикори з роззявленими пащами. Я був вражений. Я вперше зустрів таке значне скупчення зображень цих призабутих монстрів. Вони буквально вилуплювалися з церковних стін як Чужі з космічної криївки у фільмі Рідлі Скотта.

Аборигени французької столиці пояснили мені, що святий Северин був одним з тих, хто зачитував мантикорам історичне Папське послання. А також розповіли мені малоймовірну історію про те, що кілька потвор прийняли християнство і охороняли потім святого Северина в його місіонерських подорожах. Кажуть, що є  неканонічна ікона «Св. Северин з наверненими мантикорами, що тлумачать Святе Письмо недобитим прованським єретикам, а ті вистромлюють від покаянного жаху та спокути язики», але сам я цього зображення не бачив.

А ще є версія, що св. Северин насправді жив ще в часи Римської Імперії. У тодішніх християн також були проблеми з магічними звірятами. Особливо в нічний час. Але від молитов святого всі потвори негайно розсідалися на пилюку і той пил добрі люди домішували до цегли. Цегла виходила міцною як базальт і каплиці, збудовані з неї, не зруйнувалися й до наших часів.

Вежа

Ейфелева вежа дуже прикольна. Кажуть, що цю споруду під час будови присвятили якомусь демонові. Також кажуть, що тоді ж металевим макетом вежи було вбито католицького монаха. Макет йому застромили в анус. Глибоко. Таке от жахіття. Все інше про цю пихату споруду написано у численних туристичних довідниках.

Королівські глисти

Під арками Галереї Denon в Луврі смердить сечею. Коли члени української делегації колективно встановили цей прикрий факт, відразу виникло декілька версій щодо того, чому парижани фатально не добігають до біотуалетів. Хтось припустив, що прості паризькі люди, нащадки експлуатованих селян і пролетарів, мстять в такий спосіб королівському палацові за злочинні дії монархів минулих століть. Згадали історію французьких династій, згадали їхню антинародну політику, згадали Марію Антуанетту і чомусь згадали маркіза де Сада. Виявилося, що українські високопосадовці багато читали про Францію.

Мій добрий приятель (і український високопосадовець за сумісництвом) Олесь С. згадав, зокрема, що, під час чи то сьомого чи то восьмого хрестового походу, король Людовик Дев’ятий підхопив дизентерію і наказав розрізати собі штани, щоби часті й раптові виверження фекалій не заважали йому рубати мечем впертих єгипетських сарацинів. Я, у свою чергу, припустив, що видовище королівських глистів, які під час кінного бою урочисто сповзали оксамитовим королівським сідлом, мало б наснажувати французьких лицарів-хрестоносців на неймовірні подвиги. А сарацинів, натомість, мали б від того видовища хапати корчі.

Після цього мого припущення члени української делегації довго мовчали. Можливо перед ними постало видіння тих далеких звитяжних часів і світлий образ закаляного Людовика, направду доброго і хороброго володаря, любимого народом. Можливо вони шкодували, що ранком добряче поснідали у готелі. А я тільки дивувався собі і людям: як все ж таки далеко може завести людську уяву звичайний запах біля звичайного палацу. В звичайній столиці звичайного континенту.