Українське верлібрідо

Україна, и, ж., заст. – Країна, край. (Новий тлумачний словник української мови)

Verlieben – закохуватися. (Новий німецько-український словник)

Бридо – образ разлагающейся материи, энтропия мира. (Словарь терминов
московской концептуальной школы)

Перелік діючих осіб у цьому огляді новітньої гілки вітчизняної поезії передбачає небажану інтриґу. Саме у переліку, а не в огляді. Оскільки полярність і різновекторність практикуючих верлібристів в Україні сьогодні очевидна: це рух убік сучасного західного поетичного мейнстріму або чітка орієнтація на вітчизняну-таки клясику. З тією останньою, мабуть, найгірше.

...Признатися, досвід масового переходу наших традиційних, здавалося б, поетів до верлібру сприймається важкувато. Тим паче, переходу якогось однобокого, коли і Ю.Андрухович, і С.Жадан, і навіть А.Бондар у своїх нових збірках одночасно ступають на слизький шлях наслідування великих. Сьогодні той шлях освітлюється московською “Антолоґією поезії бітників”, про існування якої навряд чи здогадуються в Україні. Інакше б не заходилися довкола свого перекладу, що його цілком вільно буде тепер порівняти з іншими. Але це так, на замітку аґітатору. Себто Андруховичу, який і анонсується сьогодні перекладачем власної бітниківської антолоґії на мову рідних осик.

Тільки ось уже зараз, в авторському доробку самого Андруховича, майбутні паростки україно-американської верлібріяди відгонять типовим епіґонством. “В оригинале – откровенье, / А в переводе – подражанье, / В оригинале – вдохновенье, / А в переводе – прилежанье”, – згадується москвин Іван Єлагін. І, знаєте, дивною чарівністю віяло б від свіжих поезій Андруховича – попри те, що Вальтеру Беньяміну втрата аури будь-якого твору через його копіювання видавалося болісною – якби не одне “але”. Зрозуміло, що коли та сама “епоха технічного відтворювання”, пророкована Беньяміном, перевернула все з ніг на голову, ауру став мати вже сам метод. Але в сучасній українській верлібріяді той метод остаточно прийшов на зміну герою. Чи пак, автору? Героями були Ален Ґінзберґ і Джек Керуак, які увійшли до вищезгаданої 700-сторінкової “Антології поезії бітників”. Втім, їхні перекладачі із своїм власним поетичним доробком... “У г.Чулкова нет своего стиха: он пользуется чужим публичным стихом, подобно тому, как есть публичные женщины”, – писав з цього приводу Валерій Брюсов.

Ні, своя власна поетика в Юрія Андруховича існує. Вірніше, існувала – за часів реґулярної силабо-тоніки у складі гурту “Бу-Ба-Бу”. “Коли автор умирає в молодому віці, тоді часом залишаються жити його твори... – несамохіть розраджує ситуацію Ігор Качуровський, – але коли той автор живе та й живе, пише та й пише, продукуючи щось позалітературне, тоді – які б гарні вони не були – припадають порохом забуття його ранні твори”.

І тому не дивно, що у новій поетичній збірці Юрія Андруховича відчувається звичайнісінька хандра. Їй пасувала б назва “Піст для мертвого півдня”, а не так, як назвав її автор – “Пісні для мертвого півня”. В принципі, він і робить щось подібне у містифікованих вихідних даних: удавано плутає імена, назви і роки, називаючи своє творіння “першою книжкою поета”. Сумно від такого “концептуалізму”, панове. Сумно і страшно, що Андруховичем, тим не менш, деклярується, мовляв, “ми будемо жити довго й писати що зможемо”. Розумієш при тому, що й недавній його жест з романтизацією біографії Б.І.Антонича в романі “Дванадцять обручів” – всього лише кокетливий відрух, поверховий парадокс, відволікання уваги. Скажімо, від неминучої осені Патріярха.

Втім, скромне верлібрідо “Пісень...” може бути обумовлене ще й іншим. Наприклад, творча енерґія могла піти у згадувані тут Андруховичеві переклади поезії бітників, з чого, як знати, складатиметься майбутня антолоґія. Це справді впливає, повірте. Іноді при тому переймаєш чужий стиль, патос і манеру поетичного мовлення. А який стиль був у бітників? “Чувак, я почуваюся геть розбитим”, – пригадується їхній заспів-мантра. “Піва кончілась, жена ушла”, – відлунює в Андруховича, – “долар виріс, / російським рублем не торгували...” Тож не дивно, що “я виходжу в тамбур, / я п’ю з шийки”, як свідчить автор “Пісень...” Хоч п’ють за таких умов не з шийки, а з горла.

Справді, на відміну від менестрельного Андруховича періоду його поетичних збірок у складі “Бу-Ба-Бу”, сьогоднішня “перша книжка поета” на диво прозаїчна. І перехід до верлібру нічого тут не пояснює. У тих своїх “львівських” збірках Андрухович описував неіснуючі світи, будучи не в силі підкоритися спілчанській долі, і не знаючи, що робити з молодим життям. Це був театр тіней, цирк Ваґабундо і карнавал Бахтіна. Там автор, усвідомлюючи, що умом нам Рільке не пойнять, все одно намагався наблизитися до ваґінальної суті бароко і зефірного сенсу сецесії. Натомість у “Піснях...” все набагато гірше.

Вже сьогодні Андрухович-поет приймає, не примирюючи, будь-які протиріччя. “Я відвертаюсь до стіни / й закриваю очі з бажанням проспати років п’ятдесят, / після чого не прокинутись”, – звіряється він, прагнучи, тим не менш, “аби потім у снах нав’язливо виникала / якась Україна чи будь-яка інша Польща”. Оскільки “обдумування снів – / це спроба навести лад у нічних пригодах”, а, по-друге, спати нашому поетові й авторові відкритих листів до правлячого режиму все одно не дають: “якась мара реґулярно / підкладає під двері то квитанції про несплату, / то “Кур’єр Кривбасу”, то іншу погань”.  І це сьогодні, повторюю, – після відвідин Европи з Америками – Андруховичева пісенність годиться хіба що для мертвого півня, а що буде, коли він відвідає по-справжньому південний Схід? “Хотів би приїхати на Донбас, якийсь час пожити там, щось там побачити, відчути”, – звірявся допіру наш Патріярх в “Іншому форматі” Тараса Прохаська. Але ж не приїхав!

Парадокс, але сучасна поетична молодь з числа адептів Андруховича пішла саме цим віртуальним шляхом. Наприклад, у найновішій “Історії культури початку століття” С.Жадана, а також у “Примітивних формах власности” А.Бондаря, це шлях пошуку гармонії в дисгармонії, а духовности в душевній хворі. І тому ж депресивному Андрію Бондарю Українська літературна енциклопедія знадобилася лише для того, щоби по-мазохістськи не знайти у ній “біографічних довідок про кена кізі вільяма карлоса вільямса”. Андрухович хоч намагається при тому пояснити, не здається: “Максим Тадейович – мало що балабол, то й ще й поляк. / Бажан – жид, Фітільов – кацап. / Мовчу про Бурґгардта і Йогансена. / Микола Зеров: був би нічого, / тільки от зуби зіпсовані”. Словом, ніхто не винний навіть у тому, що маємо саме таку солов’їну Вітчизну в інтерпретації невиправного бубабіста: “Самі тобі живі люди: невдахи, пристосуванці, мученики. / Самі тобі зболені, хворі, скулені, / саме тобі обскубане птаство, підбите, нелітаюче, бідне”.

Цілком може бути, що Андрухович нікого не хотів тягти за собою. Ніколи не хотів видавати ці речі окремою збіркою. Розуміючи, що він, заражений перекладацтвом американських бітників, робить вірші, але не поезію. Натомість його аполоґети не зрозуміли цього, і собі наклепавши верлібрів, які більш скидаються на підрядники для перекладу – задля участи у закордонних імпрезах і антолоґіях. Але ж він не хотів... Роздруковував свої незаримовані прозоїди по різних виданнях, не давав їх для харківської “Гіґієни”. Мовляв, вони ж – пісні. Здається, сьогодні цей піст скінчився.

Розкумарився, як стає бачити, і Сергій Жадан, видавши збірку верлібрів при київському часописі “Критика”. Щоправда, перед тим вона вийшла в Росії, аж у самій Твері. Здавалося, від чого б це? Чи справді у нас люблять Жадана менше, ніж у Москві? Чи пак, у Твері. Мабуть-таки, справді. Адже у нас його нову книжку “Історія культури початку століття” близько року маринували у згаданій “Критиці”, підтягуючи зазвичай під “октябрьські”, себто під Форум видавців у Львові. І анонсуючи як неоковирну “Історію культури кінця (?) століття”. Тоді як в москалів був “початок” і вихід харківського поета у нетоварній тверській серії “Молодая поэзия мира” – ще тоді, коли Жадана і духу не було, бо перебував у німецькій стороні, на спудейських хлібах з бодунами. І з’явилась його книжка адекватно, у “голубому” видавництві АРГО-РИСК Діми Кузьміна, цілком під колір бажань автора, який вже сьогодні значить: “Мені подобаються чоловіки, яким перевалило за сорок”... Sorry.

Втім, не тому душить жаба за Вітчизну. Ну і що з того, що в “Критиці” Жадан виданий краще? По-перше, краще – ворог хорошого, себто – матюкливого нігілізму поета, який не припустимий в Україні імені Грабовича, Зінкевича і всіх, хто приїхав нас ділити. Навіть як філолоґічна латина. Та й немає вже цього у нашого “червоноафериста” – політкоректність виїла. А по-друге, вірші Жадана знову сприйматимуться як “ризиковане мистецтво” поетичного міньєту, а не як сексодром для усвідомлення нашої розумової скам’янілости.

Насправді Жадан завжди вважав, що моральні цінності аморальні, натомість в аморальних рішеннях є своя свіжість, краса і маленькі радощі марґінала. “Іноді варто померти, аби зрозуміти, / що це й було життя”, – свідчить він уже сьогодні. З іншого боку, “якою кашею були набиті наші мізки! – вигукує при тому спересердя. – Всі ці інтеліґентські замороки з 70-х, якісь розповіді про біт і ліву професуру, про свободу сумління і новий джаз, який мають реанімувати білі, інша лажа...” Щодо цих позаконтекстуальних ламентацій варто зазначити, що їх, як чергову аберацію культурної пам’яти Жадана, народила злиденна европейська реальність з її злиденним еґоцентризмом маркузівського розливу, яка спроможна була народити лише сюрреалістичне мистецтво, одноразові шприци і зооморфні глюки харківського поета!..

Ні, наш Жадан не такий. Принаймні на початку свого сходження на Голготу растаманської вдачі з патріотичною алерґією він таким не був. І ні про які рок-н-роли не розводився. Звісно, переддень “незалежности”, коли у Харкові зібрався його гурт “Червона Фіра”, виглядав багатообіцяюче. Здавалося, що ось ще трохи – і наше внутрішнє українство співпаде із зовнішнім. Голос Жадана, якого висували на “лідера покоління 90-х”, став приналежністю тієї переходової доби, не більше. Виявилось, що боротися за волю важче, аніж жити вільно. І що вмирати за “незалежність” куди приємніше, ніж існувати в її умовах. Назагал виходить суцільний Буковскі, коли п’єш не для того, аби забутися, а для того, щоби вигребтись, прокинувшись в іншій реальності.

За нинішнім Жаданом ця реальність там, де “паспорти, що пахнуть гірчицею і шафраном”,  “липневі автобуси, крісла в яких пахнуть сандалом і звіробоєм”, “риби, які пахнуть йодом” і “сукні, що мають колір сердець і татарського соусу”. І серед такої андруховичевої розкоші ходить “твій персональний ісус” депешмодного кшталту, а “кожен ковток і кожна тяга – лише привід продовжити безкінечну розмову”. Give peace a chance! – інакше не скажеш про таке білоштанне Ріо-Жаданейро. Наївно? Супер? Принаймні почуваєшся не так самотньо, коли “вона, вдягнувши твою футболку, / принесе тобі серед ночі води”. Задля того ж у віршах Жадана живе ціла Zoorope, нагадуючи про братського Анджея Стасюка, який визнавав: “Так, моя Европа повна тваринами”. От лишень у харківського брудера їх небагато – самі лише риби і птахи. Для чого? “Худоба є ланкою, якої не стає: саме вона єднає нас із рештою світу”, – підказує Стасюк. “Когда подумаешь – чем связан с миром, / То сам себе не веришь: ерунда!” – погоджується Мандельштам.

А все тому, що страх поета перед соціяльною адаптацією набагато темніший за страх патріота, до хрипоти впевненого у своїй “смолоскиповій” правоті. Колись він кричав, що з системою боротися можна, а тепер зрікається боротьби, плачучи, як О.Яровий в “ЛУ” за “копійчаним хлібом, безкоштовною медициною, доброю загальнодоступною освітою, мільйонами українських книжок, дармовими квартирами, письменницькою славою”, які та система давала. Себто шия в наських ярових змерзла без ярма, і це зрозуміло: порода не та – колгоспна. Можливо, Жадан вибрав не кращий шлях, зрозумівши, що з системою боротися безглуздо – від неї можна тільки відмежуватися. “Не за цими дверима, не в пропалених сонцем містах / розривається кожного ранку натруджене серце епохи”, – по-лимонівськи вирішив він. І заїхав до Відню, видався у Москви, наплював на “Смолоскип” і свою комсомольську юність у Старобільську Луганської области.

Але не варто винити за це поета. “Років десять тому ти теж / так часто користувалась / чужим шампунем, / що твоє волосся іноді втрачало / свій власний колір”, – виправдовується Жадан перед пріснопам’ятною “пластункою N”. До того ж він же зберіг інфантильно-мілітарну естетику: колись його полум’яні героїні “чистили зуби, як табельну зброю”, тепер ось “складають постіль, мов парашут”! І потім, він же працює з місцевими реаліями, не зважаючи на міжнародний, літературно-музичний контекст власної поетики і на те, що “у свої двадцять вісім / я пам’ятаю стільки імен”, тим самим перекладаючи малоросійський соц-арт зрозумілою не тільки вузькому колу мовою! (Назви віршів свідчать самі за себе і за перетравлений поетом підрадянський гумус: “Молодший шкільний вік”, “Дитяча залізниця”, “Поштове відділення”). Він намагається мінімально жертвувати специфікою саме цих мітологем саме цього суспільства і саме цієї системи.

Признатися, це допомагає долати існуючу прірву між літературою і літературним процесом, між поезією і правдою, приємним і корисним, журбою і радістю, трояндами і виноградом – в очікуванні тих апокаліпсичних часів, “коли із землі повиростає стільки різних речей, / аж повітря змушене буде піднятися трохи вище”. І нарешті прийде кінець історії культури початку століття. І все зміниться на краще. Бо ось, наприклад, в ерзац-передмові до книжки свого приятеля Андрія Бондаря, взятій з давнього збірника “Маскульт” (такого ж давнього, як і конферанс Ю.Андруховича, з якого зроблена друга ерзац-передмова), Жадан голосить про автора: “Він змінився, почитай при нагоді його нові речі, дуже здорово змінився, як на мене, себто в кращий бік...” Читаємо. “Боже, та це ж Бродський!” – одразу ж спадає на думку донецький рядок з О.Солов’я. Щоправда, тут російського клясика перекладено з англійської на українську.

Вибраний для нової збірки Андрія Бондаря “Примітивні форми власності” в якості передмовця, Жадан починає своє говоріння так, як зазвичай починає Буковскі: від нічого про ніщо. Не дивно, що його текст називається “От, наприклад, Андрій”. Бондар теж починає, як Жадан, але набагато гірше. Оскільки не проживає буковську ситуацію, а описує її – цей інфантильний період власного дорослішання на чужому поетичному ґрунті. Ні, безперечно авторське у цих рефлексіях присутнє: “я короткозорий нещодавно в мене знайшли гепатит”, “в мене вже 15 років не сходять бородавки”, “я маю проблеми зі щитовидкою”...

Здається, ніхто не винний у тому, що А.Бондар “здорово змінився”. Або винна, як завжди, невістка. Себто Андрухович. Який, якщо і пише сьогодні вірші, то лише з розрахунку, нагадую, на їхній переклад, скажімо, англійською – задля участи у закордонних імпрезах і антолоґіях. Неважко вирахувати, що, відповідно, всі вони – і Андрухович в “Піснях для мертвого півня”, і Жадан в “Історії культури початку століття”, і Бондар у “Примітивних формах власності” – клепають не вірші, але підрядники. На диво зручні, як одноразовий посуд, і відверто доступні, наче привокзальна любов. “Я більше не можу собі дозволити писати метафорами / загравати з традицією і писати про равликів”, – звіряється А.Бондар.

В принципі, воно й не дивно, адже сьогодні про равликів пише Ю.Ємець-Доброносова, а колишні вінграновські метафори А.Бондаря типу “покусані борти орбіт” чи “ракет ерекції ревучі” (з дебютної збірки “Весіння єресь”) якісь непереконливі. Не европейські, чи що. І тому автор намацує свій шлях по запозичених манівцях, все далі відходячи від рідного камінця подільського. І лише на передостанній сторінці нової збірки визнає, що це “безнадійні вірші які дедалі частіше називають оповіданнями”. До цього моменту він ще не певен– “от взяти наприклад мене”, “от наприклад своїм попереднім віршем”, “оце, познайомся, андрію, це, наприклад, анжела” – і щокроку зашпортується, недомовляє, перепрошує (типові Жаданівські заморочки): “ніби й живеш у світі де все має бути зрозумілим / ну мовляв єдиноборство і єдиноборство”, “зайвим аргументом для існування / господа чи як його там”, “нескінченності чи безкінечності / навіть не знаю як це правильно називається”...

До речі, назви поезій у збірці А.Бондаря теж подібні до Жаданових в його “Історії культури початку століття”. Тут – кітчеві штампи “Смерть мертвого сезону”, “Сезонні знижки” і “Цікаве кіно”, там – не кращі кліше “Жити значить померти”, “Готельний бізнес” і “Некомерційне кіно”. Так само обидва поети користаються випробуваним риторичним прийомом назвою name-dropping. Це коли до вірша запаковується купа імен (з Української літературної енциклопедії – в А.Бондаря) або назв (побачених у закордонному супермаркеті – у С.Жадана), що повинно підкреслити належність мовця до тих соціяльних кіл, де ці імена і назви мають незаперечне культурне значення. Але якщо у того ж Бродського, якого наслідують згадувані тут автори, подібна стратеґія була репрезентацією загальної установки на хаос, то у випадку з А.Бондарем і хаосу ніякого нема! Маркіровані елементами “утилітарної” мови совка, його поетичні прозоїди покликані ніби як підкреслити фамільярне поводження автора з новою реальністю. Натомість коло згадуваних А.Бондарем фактів, імен і подій належать не до українського канону (який він переріс, мешкаючи в Києві вже десять років), а до европейського (на чиї терени спорадично заїздить).

Коротше, можна припустити, що у такий невибагливий спосіб автор “Приватних форм власності” готується до писання чогось на кшталт прози. “Хочете називайте це оповіданнями хочете називайте це гівном собачим”, – підтверджує він нашу здогадку наприкінці збірки. І це дуже показово для всіх вищезгаданих персонажів даного огляду, також колишніх поетів, що спрямували свою творчість куди подалі. Сьогодні Осія Сорока в сумнівному “Новом мире” (№9, 2004) доводить, що проза А.Чехова будувалась за поетичними законами. А той самий ІБТ у незаперечній “Українській культурі” (№3, 1998) подібне говорив про Ю.Андруховича – ще коли ніякого Чехова (принаймні у “Новом мире”) на світі не було! І що, нелогічно? Але, як відомо, схильність до логіки – доля обмежених людей. Себто поезія тут ні до чого.