Про двотисячні як нульові

Яким би темпераментом не наділила нас природа,
наше завдання – втілити образ того, що ми бачимо,
забувши про все, що існувало до нас.

П.Сезан

…Література у нашому підсонні існує не завдяки проґресу, а всупереч йому. Якщо у дев’яностих мріялось про появу “блискучих ліриків, які вільно переходять з української на французьку, зі смаком одягаються і вміють дати раду спортивному літакові або протанцювати тур вальсу на світовому прийнятті в короля чи президента або рок-н-рол у якійсь нью-йоркській кнайпі” (В.Неборак), то в нульових це таки сталося. Але не зовсім так, як мріялося. Покоління двотисячників виплекало різновид культурника, для якого всі перелічені вище речі – від роману до рок-н-ролу – мають однакову вартість і займають рівнозначне місце в ряду поколіннєвих цінностей. Не дивно, що ця ґенерація культивує й відповідний тип автора – модного автора одного роману: знакового, розтиражованого і недовготривалого щодо успіху.

Тож зміна формального підходу до літератури протягом “незалежного” десятиліття в Україні пов’язана не лише з тодішньою модою на деконструкцію. Як стає видно з активного досвіду двотисячників, сама література з рівноправного суб’єкта соціяльної інтерпретації перетворилась на неактуальний вид мистецтва. Знизився потенціял літературної екстраверсії, а рівень професійної рефлексії (на тлі обов’язкової кризи ідентичности), відповідно, виріс і затверднув на камінь спотикання. І поет пішов у театр (О.Ірванець, С.Жадан), музику (В.Неборак, Ю.Андрухович), ринок (І.Малкович, В.Яворський). І те, що народжувалося при тому і вмирало протягом іншого, не призначеного для літературної презентації життя, виявилося набагато більше літературою, ніж те, що робилося нашим поетом спеціяльно, з озиранням на соцзавдання, традицію-новацію і контекст.

Але суперечка з приводу того, за якими критеріями слід оцінювати сучасну літературу, триває лише в “офіційних” (“дорослих”) колах літератури. Двотисячники, як бачимо, просто живуть, чи пак танцюють, склепавши роман для “Коронації слова” і отримавши за це гонорар. І лише вісімдесятники-дев’яностики все ще вагаються з визначенням: життя чи література? семантика чи праґматика? patria чи muerte? І навперебій заколисують себе значущістю вибору, причому неориґінального. Ось вважає, наприклад, російський поет і редактор “Митиного журнала” Д.Волчек, що “література – це гра на зразок преферансу”, і С.Жадан слідом за ним значить: “Література не є чимось більшим за спорт чи прогноз погоди”, а Ю.Андрухович авторитетно додає: “Література, за своєю природою, ще абсолютно приналежна до розваг”.

Натомість увійшовши в офіційне коло рефлексії, наш “незалежний” поет продовжує вагатися: деміюрґія чи постмодернізм? елітарне чи марґінальне? література: вчинок чи гра слів на папері? Наприклад, чи є моральним те, що пише ІБТ? Або ось поважний науковець, Я.Голобородько в “Літературній Україні” завважує “антиестетику” Ю.Андруховича… “Друзі дорогенькі! – перефразовуючи Штепселя з Тарапунькою, хочеться вигукнути слідом за ґарантом нашої Конституції. – В літературі не існує морального чи аморального, художнього чи антихудожнього, це взагалі не наукові терміни, як, наприклад, “сексуальне збочення”, що не працює в системі комунікацій правдивих сексуальних збоченців. Себто ці терміни можливі лише в радянських координатах науки і життя”. Але хто ж почує?

Звичайно, важко погодитися із тим, що за умов такого постмодерну історія літератури сприймається за нескінченний процес розширення галузі “культурного”. Наприклад, у 80-их роках непідробним мистецтвом були романи П.Загребельного, п’єси Л.Подерв’янського і алкохоку Ю.Позаяка. У 90-их вважалися за літературу памфлети О.Бузини. У нульових, себто двотисячних, – це і Загребельний, і Подерв’янський, і Позаяк, і Бузина. Себто маємо процес постійної леґалізації марґінального, що на певному етапі “проґресу” стає елітарним. При цьому Бузина виявляється таким же повноправним представником культурного пантеону, як автор “Роксолани”. І справа тут зовсім не у заміні духовних цінностей вартістю продукту, оскільки за такого підходу розвиток мистецтва варто було б трактувати за механічне накопичення інформації. Ні, таке визначення жодне “гуманне” журі не пропустить! Радше ходить про поступове злиття “культури” з матеріальною природою “автора”, чи пак вищезгаданого поета.

Справа у тому, що наш “автор”, потрапивши в лабети постмодерністської моди, зітнувся із спокусою популярности. Саме вона й сприяла тому спрощенню, яке зафіксовуємо у всіх культурницьких практиках сьогодення. Наприклад, у переході від вербалізації до авдіялізації реальности, чим нині активно переймаються С.Жадан у своїх експериментах з харківським рок-гуртом “Lюк” і Ю.Андрухович, який поєднав віршовану деклямацію з музикою на власному диску “Andruxoїd”. Допіру цим займався Ю.Покальчук у музичному проєкті “Вогні великого міста”, а також В.Неборак із своїми рок-оперними текстами і “Неборак-рок-бендом”. Якщо ж до історії культури, то далеко перед тим подібної згоди із власним артистичним покликанням дійшли у далеких 60-х такі леґенди, як Стюарт Саткліфф з “Бітлз”, Джим Моррісон з “Дорз” і Борис Віян з джазу. Насправді всі вони не були музикантами – лише поетами-романтиками, просто бути музикантом під ту пору вважалося модним, ось і погодились на пропозицію друзів очолити відповідний рок-гурт, з якого згодом мріяли повернутися в літературу. Те саме й Жадан з Андруховичем, які пізнали комунікативну вигоду естради, залишаючись камерними поетами.

Таким чином, те, що Вальтер Беньямін називав руйнуванням аури, сьогодні виявляється всього лише перманентним утвердженням праґматизму в літературі нульових двотисячних. Головним тут вважається не ідеї зображуваних речей, а безпосередньо самі речі: аморальні для офіційних інстанцій в літературі. І культурний простір, друзі, розширюється разом із національною свідомістю настільки, що логіка диференціяції будь-яких явищ фактично втрачається. Єдиним критерієм справжности залишається особиста доля “нульового” при такому процесі автора.