Куди читають вірші?

(очима слухача)

Поет! Це горде слово останні не знати скільки років викликає асоціації, пов’язані не з високим світлим духом, а швидше з липким перегаром дешевого портвейну, потертим светром і товстими окулярами. Або, як варіант – з довговолосою дистрофічною молодістю і книжечкою Єсеніна в кишені. Або, якщо це не поет, а „поетесса”, тим більше з епітетом „молода”, то перед очима постають прищі на юному обличчі, рожеві соплі, розмазані по стіні ванної кімнати, де щойно хтось порізав вени.
 
Хоча не все так погано. Останнім часом спостерігаючи за молодими літераторами (маю на увазі тих наймолодших, що світять у 2000-их), дійшов висновку, що мій песимізм зприводу поетичного наповнення молодої літератури не завжди актуальний. Іноді так навіть послухаєш когось, під ліричний настрій, і сльозу змахнеш з неголеного обличчя. А іноді – ні. А іноді навіть навпаки. Зовсім так, що не тільки слухати, а навіть прокашлятися (чи пукнути) епатажно не тягне – соромно. Не за себе, за людину, яка в даний момент стоїть на сцені і Читає Вголос Вірші.
 
Не люблю фільмів жахів – там всякі гидоти показують. І новин не люблю – коли там гидоти показують – на інший канал перемикаю. Так вже воно мені якось не в кайф перевантажувати свої очі сприйняттям якоїсь лажі, яка неприємна. Інша ж справа на літературному вечорі. Тут тобі не крісло, не дистанційний пульт і не телевізор – особливо не покомандуєш. Вуха затуляти теж якось не зручно. Сидиш, крутишся – то поговориш з кимось, то на сцену подивишся, то взагалі з залу виходиш. Напрягає. Слухати не хочеться. А пояснити популярно, що таке на публіку категорично читати заборонено (хіба що аудиторія - такі ж монстри мазохізму) не можна – не красиво. Перебивати і взагалі. Нащо тоді взагалі прийшов? Тож побувавши на чималій кількості подібних аудіо-збоченських тусовок вивів для себе кілька тверджень з приводу більш-менш вдалих прилюдних поетичних виступів.
 
Коли людина пише вірші – це її особиста проблема. Коли вірші написані на папері, буквами чи ще чим, то це пасивне існування віршів. Пишуть багато людей. Нехай пишуть. Але в прагненні до самовираження-ствердження молодого літератора тягне до публіки – хочеться, щоб чули і аплодували. Аж ніт. Не аплодують. Бо якщо брати людей, що пишуть вірші, то тих, хто пише хороші вірші надзвичайно мало.
 
Набагато більше тих, що пишуть вірші „непогані”. А ще є купа тих, що пишуть взагалі не пишуть, але таких взагалі не беремо до уваги – їм нічого не світить, окрім викоханої збірочки в 100 екземплярів, або графоманської слави якого-небудь юхниці. Тих, хто пише хороші вірші зазвичай цікаво слухати чи читати – в усьому своя прєлєсть. А от з тими, хто пише непогано, складніше. Самовиражатися треба. Та і мало там що? Може випишеться колись людина, створить щось геніальне? Власне для цього й існують всі ці літературні конкурси та інше... Тож куди читати вірші, якщо читати вірші все ж таки треба.
 
Почнемо з аналізу помилок. Найрозповсюдженіша рокова помилка в-основному наймолодших поетів (а ще більше – поетес – їх взагалі більше) читати надривно ліричні вірші у великій аудиторії. Кого турбує чуже горе?  Кого воно, так би мовити, їбе? Ну там “хлопчина їй не відповів взаємністю”, або однокласник по голові вдарив, або якогось ботаніка не розуміє вороже суспільство – до чого це все? Не цікавить нікого абсолютно. А якщо когось цікавить, то він – лох. Оголені почуття – річ дуже двозначна. Так читаєш комусь про свою світову скорботу, а він тобі у відповідь: “Та піди потрахайся – попустить” – і має рацію. Призначення подібних текстів – терапевтично-щоденникове. Іноді також – навчальне – якщо людина потім виписується. Але, наскільки я розумію, то на періоді таких віршів у більшості починаючих літераторів літературна кар’єра і закінчується. І слава богу. Але воно ж принаймні на публіку не виноситься! Ще можна допустити, ну там на якийсь відсоток, що подібні рядочки можна читати комусь тет-а-тет. Але теж не варто. На своєму досвіді знаю, що це для слухача дуже такі подлі і нехороші тортури. Ну то вже на кого потрапиш. Так що краще таких віршів не читати нікому. А ще краще і не писати. А краще застрелитися.
 
Проблема авторів трохи іншого рівня – несвіжість. Тобто вірші є, та й ніби непогані. Але читати їх зі сцени всеодно не можна.
 
Розбитий птах, розморений з наснаги…
Активний час наївних спростувань.
Життєвих істин — від пивної спраги,
Де все відчуте — марево блукань.
 
По-перше, більшість із них має той же недолік – суперінтимність. І знов таки, це нікому нафіг не потрібно. По-друге, несвіжість. Недостатнє художньо-психологічне осмислення теми. Як наслідок – нагромадження придуманих слів. Якісь несвіжі рими, якісь неприродні вислови, непередані відчуття. Ну, так, ніби непогано, непогано, а потім раз – і “все відчуте – марево блукань”. Пливли-пливли, а на березі всралися. Неякісний товар. Хоча на нього можуть знайтися покупці. Наприклад такі вірші можна читати в колі друзів – наприклад, для того, щоб почути дружню критику. Ще краще читати такі вірші самому собі. Щоб стало соромно.
 
Ще одна категорія віршів, які важко сприймаються на слух – вірші про “стурктуру та сенс сущого”. В принципі, варіант не гірший. Але тут також відчувається придумування, а не переживання. Про таке досить влучно написав Стронґовський: 
 
написати б щось всесвітнє
всеглибоке всепотрясне
аби сенсом усіх вразить
богом стати для еліти.
 
Написьмі воно виглядає зовсім інакше, ніж вголос та зі сцени. Також те саме можна сказати і про рядки де якийсь 20-річний поет/ка по-батьківськи звисока ділиться своїм досвідом і флософським міркуваннями. Хм. Може врятувати такі вірші дуже артистичне виконання. Хоча зазвичай на фестивалях люди з такими віршами виглядають ще й непогано. Порівняно з іншими.
 
Іноді вірші дуже псує їх виконання. Написано – ще нічого. Звучить – по графоманськи. Панове, а особливо пані! Навіщо такий трагізм в голосі? Паузи, стишування закінчень, надрив... Це схоже швидше на жалобну промову. Мені здається, що ці люди просто плутають поняття. Вони хочуть підкреслити, що пишуть про серйозні речі та й самі, мабуть серйозні люди. Тому читають “с чувством і вираженієм”. Дуже серйозно, до трагічності. Виходить смішно.
 
Не слід забувати також про давно відоме правило не спішити й говорити не тихо. Ну це так, різні випадки бувають. Проте стишення голосу може бути прийомом. А коли автора не чути зі сцени постійно – це викликає питання – навіщо він взагалі туди виходив? Бачили ми людей, які влаштовують з виступів спроби перфоменсу. Вони епатажно кричать, заявляють оригінальність, ледь не кидаються на слухачів. В сполученні з низьким рівнем самих текстів, враження плющать. Буває.
 
Взагалі, як показують всілякі літературні заходи, найкраще публікою сприймаються тексти іронічні. Посмішка врятує світ, воістину! Причому мова йде не стільки про “смішні” вірші, скільки про іронію – приховану і явну. Сто пудів – якщо можеш своїм твором викликати усмішку (не поблажливу) у слухачів, то ти – сприйнятий. Народ хаває те, що позитивно. Позитивно орієнтовані тексти на сцені виграють усі інші. Тут справа в самому явищі позитивної орієнтованості. Депресивні зітхання та онаністичні мудрствування – далекі від просвітленості. Це найчастіше – елементарна неповага до публіки – читати таке вголос. А позитивні рядки – такий собі дзен – мінімум думок і максимум досконалості. До речі, можливо з цього і випливає, що тексти з усмішкою – перважно мають хороший рівень техніки. Катить. Слухати можна. Читати – потрібно.
 
Часи натхенної поезії були давно. Тому треба робити висновок. Якщо пишеш не з посмішкою, то маєш писати дуже добре, щоб бути адекватно сприйнятим зі сцени. Я не закликаю писати гуморески. Ні, в жодному випадку не пишіть гуморесок. А то одразу потрапите в спілку письменників. Просто коли щось хочеш прочитати зі сцени, треба приблизно оцінювати свої шанси. Уявляти собі публіку, якій читаєш і співвідносити це з текстами.
 
Не менш важливий момент і це є темою для окремої довгої розмови – поетичні парадокси. Я для себе називаю це явище так. В хороших поезіях є певні образні виступи, за які чіпляється слух аудиторії. Це може бути гра слів, вдале порівняння чи метафора. Але коли в тексті зустрічаєш таке – з’вляється явище парадоксу. Тобто за допомогою слів передається відчуття того, що словами не передається в принципі. Якщо це так, то це – художній образ. Типу самий справжнісінький. І саме отакі моменти парадоксу є поезією. Вони включають аудиторію, вводять ї у транс і ведуть за голосом автора аж до повного катарсису і просвітлення. І що цікаво – ніколи не звучать надуманими. Хороший образ – відчувається природньо.
 
В цьому краї дійсні лиш трамваї,
Ляж і вухом припади до рельс.
Так, здається, часто помирають,
Коли хочуть зупинити рейс.
 
В цілому ж найкращі поетичні інтонації – стримані. Найкраще сприймаються голоси не голосні, не пафосні, позбавлені наведених вище недоліків. Окрім того цінується авторська манера виконання. Тобто коли людина спеціально не напрягається, коли читає вірші. Оптимально – природній голос і трохи несерйозне ставлення до того, що читається. От! Саме воно! Ставлення. До читання своїх віршів не можна ставитися серйозно – це дуже впливає на сприйняття поезії аудиторією.
 
Ну і накінець можна розглянути ще один засіб не дратувати аудиторію. Це короткі поезії. Коли в людей не відбираєш час – вони вдячні. А особливо, якщо таке сполучити з посмішкою – зал буде ваш.
 
Тільки не затуж.
Бо на віях туш.

Бо любов не зла.
Не люби козла.