Контактери прийдешнього

Теперішній духовний стан нації великою мірою пов’язаний з тими внутрішніми зрушеннями, що відбуваються в кожному з нас. Або ми налаш-товані на добрі діла, терпляче, зосереджно, навіть, якщо хочете, мужньо долаємо бар’єри і робимо свою справу, або, опустили руки, гортаємо сірі будні життя, прикрашаючи їх плітками, прокльонами на адресу владних структур і безладних боргів, яскравими етікетками акогольного дурману чи ще якимось диявольським зіллям, а як маємо імпортного телевізора, то, гортаючи канал за каналом, непомітно для себе стаємо телеманами, і, на-решті, на додачу до всього смакуємо газетні сенсації, а вони ж бо, голубоньки, ніколи ще не вилуплялися з яйця благородного чи духовного... себто знову ж таки пірнаємо в каламуть звіриних емоцій. Ще зовсім недав-но можна було залягти на дно, відкараскатися від лівих та правих - і при цьому, читаючи спідтишка Солженіцина чи Стуса, мати себе за великого достойника. Та все, панове-добродії-товариші, скінчилися часи благород-них підпільних обманів. Ми увійшли в зону гранично спресованого простору кінця тисячоліття, і до вибору маємо, здається, лишень два шляхи: або ПІДЕШ ПРАВОРУЧ, пасивно спостерігати перебіг подій, себто і себе живцем поховаєш, і коня (читай: загальну площину національного духовного набутку) угробиш, або ПІДЕШ ЛІВОРУЧ, пробувати щось робити - наперекір владним структурам з їхніми хитрими бюджетами, на зло власним болячкам і кліматичним катавасіям . Хай це буде маленька справа, хай допоможемо лише одній людині - і то не обов’язково відомій людині, а такій, котра ще й Атестату зрілості не має, але вже якимось чудом прилучилася до занять небуденних, щось цікаве й нетипове робить, незважаючи на згубну байдужість, а то й відвертий опір навколишнього середовища... ну, приміром, пише драму чи комедію про свого сучасника. А здеморалізована, сказати б навіть, озлоблена злиденним існуванням теат-ральна громадськість, - як і все наше незалежне від духовних цінностей суспільство,- упритул не бажає бачити молодих авторів, бо не хоче переван-тажувати себе зіткненнями з сюжетами та проблемами, які остогидли в повсякденному житті. І тому вищеназвана теагромадськість неймовірно легко піддається новітньому соцзамовленню: звеселяти, одурманювати, відволікати від важких проблем і прикрих явищ, а головне - від тих озвірілих самогубців, котрі ці проблеми і явижа всіляко підживлюють. В ці істеричні вікопомні часи кінця тисячоліття наші досвідчені театральні зубри, які вже генетично привчені до соцзамовлень,- себто догоджати хлібодавцям, зневажати “дурну публіку” і вважати себе розумнішими, чи то пак, хитрішими за всіх,- почасти вдаються до класики, а здебільшого до зарубіжної бульварної драматургії - французької, еспанської, італійської, мальтійської, гвінейської... І незважаючи на всі немічні намагання певних громадських організацій, ба, навіть самого Міністерства культури і мистецтв звернути увагу на сучасний драматургічний процес і на ті твори, які з’являються, - бо ж маємо їх вже до дідька! - інерцію подолати не вдається: в театрах практично сучасна п’єса не йде. На тлі такої непривабливої театральної дійсності аж ніяк не можна було собі уявити, що сьогодні молоді люди, школярі і студенти, володарі шикарних дискотек, плеєрів, гітар, джинси. жувачок і таких потрясних телешоу стали б захоплюватися творенням п’єс для театру. Від імені сере-дульшого й трошки старшого покоління драмописьців рішуче заявляємо: ніщо не давало приводу для оптимістичних сподівань, ніщо не дозволяло думати, що сучасна молодь, яка дуже точно відчуває свій прагматичний час, може бути настільки непрактичною, настільки літати у хмарах - одне слово, до того бути відірваною від реальної дійсності, аби свій дорогоцін-ний час витрачати на “чорті-шо”, себто на творення нікому непотрібних п’єс. Аргументуємо свої песемістичні яснобачення елементарною логікою нашої реальності: не може сучасна молодь, яка активно стикається з проявами нового суспільства, котрому ще й назви не придумано - чи то «капіталізм» чи «звірячий капіталізм»,- з усіма отими лотками й базарами, модними спокусами й товарами, з гарячковими пошуками, де б його щось заробити,- не може ця молодь займатися чимось таким ненадійним і несерйозним, як написання п’єс. Коли ми твердимо, що молодь захоплюється сьогодні іноземними мовами, що всі поголовно заповнюють анкети, аби поїхати кудись на роботу, то це твердження базується на постійних чергах біля посольств у Києві, і ми розуміємо процес пішов, він має цілком реальне матеріальне вираження. Але п’єси писати?! Може, саме від того, що неможливо собі уявити сучасну молоду люди-ну у ролі драматурга, й виник в “Гільдії драматургів України” задум про-вести несподіваний Всеукраїнський конкурс “Віримо”серед учнівської та студентської молоді на кращий драматургічний твір. А той запал, з яким підтримала цю ідею Ірина Михайлівна Лавриш - директор Національного центру естетичного виховання школярів і юнацтва Міністерства освіти Ук-раїни, весь свідомий загал названої організації, дозволив не лише подолати всі бар’єри, а й залучити до справи два міністерства - освіти й культури і мистецтва, Київську дитячу Академію мистецтв і журнал “Art-line”. Щоправда, проводився конкурс так швидко й оперативно (з листопада 97 по лютий 98 року), що жодне з названих міністерств не встигло виділити хоч би якісь мінімальні кошти на призи для переможців чи там, скажімо, на заключний фуршет... Мабуть, спрацював поширений стереотип мислення: все одно з цього діла нічого не вийде, позаяк сучасної драматургії в усіх її вікових категоріях немає і бути не може. Отже, вся організаційно-творча робота, що була проведена Кабіне-том естетичного виховання Міністерства освіти і Гільдією драматургів, за участю працівників обох міністерств, базувалася виключно на ентузіазмі, без будь-якої оплати і матеріального забезпечення. Звичайно, левову частку цієї роботи виконав Національний кабінет естетичного виховання Міністерства освіти. Були розіслані листи в будинки народної дитячої творчості, в обласні управління освіти. Відповідну інформацію розповсю-див через свої канали журнал Art-line. Можливо, якби було більше часу, чи буде згодом, коли повториться цей дивовижний експеримент, значно більша кількість школярів і вчителів довідаються про умови конкурсу і ми отримаємо ще більше п’єс і сценаріїв тематичних вечорів. Однак з великим задоволенням хочеться відзначити, що за такий короткий період підготовки, організації, написання робіт, їхнього передруку ми все одно отримали понад 50 творів! Солідна кількість як для самого конкурсу, так і для всіх вітчизняних песимістів. Кілька аналітичних зауважень. Передусім: процес творення п’єс най-молодшими аматорами цієї справи (драматургами їх ще рано називати) аж ніякою мірою не залежить від об’єктивного театрального процесу. Тобто від того, що український театр не працює з сучасними авторами, молоді українці не перестають писати п’єси . Позаяк ця думка схожа на важливе наукове відкриття, то варто, мабуть, вдатися до відповідного формулюван-ня : тенденція творення драматургічних моделей серед школярів та студент-ства (студентства меншою мірою, тому що ми отримали в основному твори старшокласників) свідчить про незалежність цього явища від об’єктивного процесу розпаду й відмирання нежиттєвих театральних структур України. Отже, п’єси пишуться не заради матеріального зиску і зовсім не для постановки їх на сценах теперішніх театрів - п’єси пишуться тому, що мо-лоді люди настроєні на космічну хвилю сприйняття певних сюжетів саме в драматургічній формі. Так це відбувалося завжди. В усі часи поява само-бутнього драматурга була не чим іншим, як появою контактера, який вихо-див на інформативну космічну лінію й отримував певну інформацію саме у вигляді драматургічного твору. Попри всі суспільні тарапати, революції, війни, міжпартійні божевілля контакт цей ніколи не переривався, тому що ніколи не зникали й не зникнуть контактери. Конкурс “Віримо” показав: серед молодих українців існують кілька десятків претендентів на цю високу місію - космічний контактер. Отже: Гран-прі - Валерій Гаєвський “За що буваємо покарані” з міста Нетішина, міста атомщиків Хмельницької АЕС. Диплом ”Особлива відзнака журі”: «Подруги» Наталя Пономаренко (м.Васильків), «Тортандія» Юлія Бережко (Херсонська обл.), «Заплету віно-чок» Клара Шельменко (м.Сквира), «Пізнаємо душу братчанина» Ольга Петриця (м.Миколаїв) - дві останні назви - це сценарії тематичних вечорів. Диплом 1-го ступеня: «Вогняна квітка» Христина Дуда (Івано-Фран-ківська обл.), «Минуле, сучасне. майбутнє» колективна робота літстудії “Лілея” (м.Дубно), «Подарунок до 8 Березня» Роман Возняк (м.Миколаїв). «В гостях у світлофора Моргайка» Ірина Шашкун (м.Ізяслав Хмельницької обл.), «Нема любові понад ту, що кров’ю окропила Крути» Галя Таньова (м.Ржищів Київської обл.) - дві останні - сценарії. Диплом 2-го ступеня: «Булава як хрест» Ольга Онуфрійчук (м.Неті-шин), “Повір у себе» Ольга Пшевлоцька (м.Шепетівка), “Жертва Мельпо-мени» Сергій Аркуша (м.Кіровоград), “Історія одного цвяха” Володя Аба-зопуло (м.Київ), «Слово про слово» Віталій Чеховський (м.Запоріжжя), «І в смерті з рідним краєм поріднюсь» Андрій Царенко (м.Чернігів), «Люба казко, починайся!» Настя Давидова (м.Ізяслав), «Яка радість, який рай, їде святий Миколай» Надія Сторожева- чотири останні назви - сценарії. Диплом 3-го ступеня: «Похорон» Сергій Воробйов (м.Херсон), «Соняч-не серце» Віктор Єщенко (м.Бровари), «Пан Коцький» Ігор Крапивка (Запо-різька обл.), «Прекрасна чаклунка» Віталій Скобцев (м.Кам’янець-Поділь-ський), «Добре слово - то надія» Ірина Бріль (м.Здолбунів), “Оксанине ко-хання” Ольга Кряталова (м.Бровари), “Шукач античних скарбів” Наталка Мартинюк (м.Рівне). Дипломами та похвальними грамотами відзначені ще двадцять п’єс та сценаріїв. А найкращу, як на нашу думку, п’єсу журі, на жаль, не змогло ніяк відзначити, бо прийшла вона занадто пізно. Це “Кам’яний птах” Ольги Зо-ренко з м.Димитрова Донецької області. Натомість Гільдія драматургів підтримала юну авторку своїм дипломом: “За художню довершеність фор-ми й змісту”- погодьтеся, далеко не кожен драматургічний дебют “нарива-ється” на подібні аванси. Що можна сказати про художній рівень відзначених конкурсних робіт. Передусім кидається у вічі, що серед отих кількох десятків п’єс є 5-6 творів, практично готових до постановки в найсолідніших молодіжних колективах. Друге: один і той же незвичний і великою мірою новаторський почерк властивий різним авторам, які зовсім не спілкуються, бо досі нібито не зна-йомі між собою. Кажемо “нібито”, натякаючи на те, що “знайомство” май-бутніх контактерів, очевидно, відбувається на іншому рівні... даруйте нам ці ненаукові фантазії, шановні педагоги й укладачі шкільних програм. Так от, у п’єсах різних авторів діють люди, тварини, квіти у поєднані з дивовижно точними побутовими деталями і тонкою психологічною роз-робкою характерів, що практично унеможливлює визначення жанрових ознак. Що це - казки для молоді, лялькові фантазії, чи п’єси філософського плану? «Коли буваємо покарані» В.Гаєвського, “Кам’яний птах” О.Зоренко, “Цвіт папороті” В.Кравченко, “Вогняна квітка” Х.Дуди, “Сонячне серце” В.Єщенка, “Прекрасна чаклунка” В.Скобцева - ось неповний перелік таких п’єс. Третє: гостроактуальні проблеми, які сміливо піднімають молоді ав-тори. П’єса «Подруги» тринадцятилітньої (!) Наталі Пономаренко з Ва-силькова присвячена найболючішим питання сучасності. До того ж напи-сана вона у віршованій формі. Чотири подруги-десятикласниці збираються на вечірку, і паралельно з їхніми сценами йдуть сцени чи монологи батьків: безробітного, педагога, військового й крутого. Драматизм ситуації в тому, що невинна вечірка набуває особливо символічного значення, коли батько-безробітний кінчає життя самогубством. “Похорон” С.Воробйова, “Минуле, сучасне, минуле” групи авторів, “Тортандія” Ю.Бережко належать до цього розряду творів. Четверте: палка, пристрасна увага до питань національної самоcвідо-мості, драматичних сторінок нашої історії: «Вогняна квітка» Х.Дуди, “Бу-лава як хрест” О.Онуфрійчук, “Благословення батька” Ю.Слончак - і біля десятка сценаріїв тематичних вечорів. П’яте і не останнє: гумор і сатира. “Зимові турботи в небесній канце-лярії” А.Лесюн, “Вареники” Б.Підгрушної, “Подарунок до 8 Березня” Р.Возняка, “Третій сорт” Ю.Мазура, “Королівська ніч” Н.Рагуліної... Двадцять шестеро із п’ятдесяти одого учасника конкурсу вже встигли відповісти на наш запит: хто ви, колеги, і що собі плануєте надалі? Подя-куймо Всевишньому, що посилає нам таке могутнє поповнення і, не причісу-ючи ні думок, ні почуттів, вслухаймося в іхні голоси: Клара Шельменко (м.Сквира). Я була капітаном гандбольної команди, ще з дитинства любила придумувати власні танці, в’яжу, вишиваю, мрію вишити Божу Матір. Надія Сторожева (м.Херсон). Хочу зайнятися написанням п’єс, але для цього я спершу наберуся життєвого досвіду - щоб писати гарно. Юлія Слончак (м.Васильків). У своїй розпочатій п’єсі я піднімаю вічні проблеми боротьби добра і зла, любові й ненависті - і як ці проблеми вирі-шують мої сучасники... А крім захоплення літературою, мене ще цікавлять комп’ютер і волейбол. Віталій Скобцев (м.Кам’янець-Подільський). Закінчив шостий клас, перейшов у шостий клас музшколи по класу фортепіано, улюблені предмети англійська мова та біологія, захоплююся комп’ютерами та рок-музикою, зараз працюю над новою п’єсою “Мій друг Саша”. Наталія Рагуліна (м.Миколаїв). Я люблю складати сценки на різні те-ми, особливо - брати в них участь, співати, танцювати, малювати, а ще- фі-зику та іноземну мову. Наталка Пономаренко (м.Васильків). Люблю літературу, мову, не люблю математику, фізику, паралельно навчаюся грі на баяні, ще мені здається, що я могла б придумати тексти до будь-якої реклами, але, вибачте, це вже, мабуть, нескромно. Богдана Підгрушна (м.Славута). Обов’язково буду писати, бо цим я захворіла серйозно. Ольга Петриця (Миколаївська обл.). Мрію написати сценарій про голодомор на Миколаївщині “Хай в серці свічка пам’яті палає вічно”, не знаю, чи вдасться, але хочеться вірити, що так. Ольга Онофрійчук (м.Нетішин). По-перше, я уявляю собі кожного ге-роя своїх творів і малюю його портрет, по-друге, майже не маю чернеток, а ще захоплююсь ліпленням, правознавством та водінням автомобіля. Наталя Мартинюк (Рівненська обл.). Маю цікавий задум створити твір, основною темою якого було б життя Гальшки-княгині Острозької. Валерія Малигіна (м.Запоріжжя). Мені дуже подобається займатися творчістю, і я хочу продовжувати займатися цим після школи. Юрій Мазур (м.Сквира). Я писав прозу, журналістські статті, пробував поезію, але на ниву драматургії ступив уперше і був, щиро кажучи, зачарований нею. Анна Лесюн (м.Бровари). З семи років займаюся танцями, люблю кла-сичну і сучасну музику, а у вільний час пишу вірші, цікаві історії. Олена Іванущенко (м.Ізяслав). Із усіх захоплень мені найбільше подо-бається танцювати, малювати і грати на фортепіано, творити п’єси та сце-нарії - це теж цікаво для мене. Настя Давидова (м.Ізяслав). Це свято “Люба казко, починайся!” ми розіграли перед дітьми-інвалідами, їм дуже сподобалось, а ми отримали заряд енергії, доброти та чуйності. Ігор Крапивка (Запорізька обл.). Відсутність у нашому регіоні укра-їномовних п’єс спонукала батька, а потім і мене робити свої п’єси за моти-вами українських народних казок. Так з’явився “Пан Коцький”. Віктор Єщенко (м.Бровари). Задумок маю досить багато, навіть мрію написати пригодницький роман, а тепер точно знаю, що напишу, бо є люди, яких це зацікавило. Ольга Заренко (Донецька обл.). Я пишу вірші (маю їх досить багато), тексти пісень українською, російською і трохи англійською мовами, ще в мене є проза - казки, повісті молодіжної тематики. До речі, зараз у мене є задум написати драму “Відьма”. Христина Дуда (Івано-Франківська обл.). Я дуже тяжко переживаю несправедливість, бо невдачі мене зобов’язують, запалюють до подальшої праці, а несправедливість розстрілює душу. Роман Возняк (Миколаївська обл.). Українські п’єси були потрібні завжди, а зараз - особливо. Та, мені здається, ще не прийшов мій час. Для друзів, для якогось вечора - можливо, а щоб серйозно... Ірина Бріль (м.Здолбунів). До написання моїх творів мене надихають люди, події, свята, дати, квіти, тварини, природа - але серйозно займатися літературою не планую. Юлія Бережко (Херсонська обл.). Я думаю, що мені ще треба багато-багато вчитися, щоб створити щось дійсно варте уваги. Яна Барцицька (м.Торез). Зв’язувати своє життя з літературою до Вашого листа я зовсім не збиралася. Сергій Аркуша (м.Кіровоград). Останнім часом ловлю себе на думці, що діяльнісь драматурга мене все більше і більше вабить. Валентина Кравченко (Київська обл.). Я тепер точно знаю: проза і п’є-си - то моя доля. З Богом, колеги!