Команданте Же

або Як нам розбудувати Революцію

…Сегодня особенно нужны люди, способные на полностью открытое,а не подпольно-культурное существование, открыто практикующие свой образ жизни и мысли,
благодаря которым могут родиться какие-то новые возможности для развития человека и общества в будущем.

Мераб Мамардашвили

После революции работу делают не революционеры.
Ее делают технократы и бюрократы. А они – контрреволюционеры.

Эрнесто Че Гевара

…На нещодавньому круглому столі у Кримському геопоетичному клюбі в Москві відомі українські письменники займалися доволі незвичною з точки зору історичної автентики справою. А саме – експортом революції закордон. Здається, це не дуже сподобалося нашим сусідам. Принаймні коментарі при тому були потрібні.

Справді, якось незвично наразі чути про Юрія Андруховича і Сергія Жадана як про ідеолоґів нещодавньої революції. Чути було зі сцени на революційному Майдані здебільшого Руслану з Марічкою Бурмакою, пригадується також всюдисущий Славко Вакарчук, а ось згадані літературні “ідеолоґи” – якось не дуже. Щоправда далеко перед тим Андрухович став одним з авторів “Відкритого листа дванадцяти аполітичних літераторів про вибір і вибори”, який Жадан чомусь не підписав, ставши натомість далеко по тому, себто у свинячий голос, комендантом наметового містечка “помаранчевих” у Харкові. Ось був же команданте Че (Ґевара)? Маємо тепер свого власного команданте Же.

Натомість дехто з нашого письменницького люду, всупереч трибунній традиції вождізму в літературі, відзначився саме ходінням у революційний народ на Майдані. Наприклад, поет Ігор Павлюк в інтерв’ю “Правді України” розповідає про романтичні ночівлі під зоряним небом у самісінькому серці Революції, коли незаймані дівчата грілися  першою у своєму житті цигаркою, а смерть же від першого-ліпшого омонівця була так близько… Мужній Дмитро Стус на постфактумній зустрічі в Донецьку розводився про те, як посварився на Майдані з феміністкою Нілою Зборовською, чим, очевидно, неабияк вплинув на літературний процес… “Дніпро так раптом вийшов з берегів, / країну захлюпнуло помаранчем. / Ще поважати можна ворогів, / але нема поваги до засранців”, – писав з цього революційного приводу луцький поет Василь Слапчук, реґулярно містячи панегірики Революції в “Літературній Україні”.

Втім, усе це якось не вплинуло на подальшу долю згаданих літперсонажів Майдану, не кажучи вже про літпроцес. Ігор Павлюк, демонстративно поживши у революційному наметі, так і не поліпшив своє квартирне питання у новому для нього, свіжоспеченого співробітника Інституту літератури, місті-герої Києві. Дмитро Стус повернувся до розбудови персонального фонду свого славного батька. Ніла Зборовська, свого часу заявивши на шпальтах “Книжника-Review” про створення відділу критики (при Інституті літератури), який вона “має намір очолити”, нині намагається про це не згадувати…

А може, нова влада не потребує літературних героїв? І міністром культури допіру призначили було співачку, а не літератора, як бувало колись, що заповідало, безперечно, пріоритетний вектор майбутнього розвитку в бік масового, хорового мистецтва для мас, а не якоїсь там поезії... Може, воно й правильно. Адже поети у передвиборчій борні мало чим зарадять, окрім сумнівної цінности слоґанів на зразок “Всіх не отравиш!” (саме у такій, демократичній транскрипції), що нагадує “Нас не догонишь!” російського гурту “Тату”. Часом не кумівський радник з культури Володимир Цибулько вигадав таке диво? Натомість спортсмени – так, це необхідність. Один з претендентів на пост президента України мав у своїй команді стрибуна Бубку, другий – боксера Кличка. І що? Згадайте, як під час перевиборчих дебатів, саме за напучуванням уславленого боксера, В.Ющенко “збиває дихалку” своєму опонентові підступним питанням про ціни на сало. Все! Ритм поважного діялога порушений, геть уся країна біля телевізорів обговорює цю злободенність, і вже ніхто нікого не слухає і не чує! Уявляєте, що було, якби при тому котрийсь з претендентів на престол ще й картинно обмахувався б якоюсь українською книжкою на кшталт тритомника Миколи Вінграновського? Доля поезії у майбутній Україні була б вирішена принаймні на наступні п’ять років!

Втім, самі поети в Україні поводять себе дивно. Навіть ті з них, які встигли подружитися з Революцією. “Інтересно, что «духовные кормчие» Украины не спешат стричь купоны с факта своего триумфа, – довідуємось з вищезгаданого круглого столу в Кримському геопоетичному клюбі Москви, – за что даже подверглись критике со стороны российских колег, обеспокоенных дальнейшей судьбой революции. Вместо того чтобы добиваться весомых портфелей в новом раскладе и контролировать ситуацию, они удаляются с очередными циклами лекций по современной украинской литературе или просто в привычную творческую командировку – Жадан на полгода в Варшаву, Андрухович на год в Берлин”. Критику російських колег зрозуміти можна. Адже відомо, що ті з них, хто побував у передвиборчій команді хоч одного з українських претендентів, повезли з України додому чималі гонорари. Едуард Лімонов в інтерв’ю “Столичным Новостям” називає навіть мільйонні суми баксів…

Справді, у цьому випадку можемо зазначити вплив загадкової слов’янської, чи пак поетичної душі. З одного боку, поети в Україні звикли сприймати дійсність такою, якою вона є, ну й описувати її без особливої установки на вибір. Може, цар-государ помітить малоросійських манілових, ну й генералами пожалує. І тому навіть у згаданому “Відкритому листі дванадцяти аполітичних літераторів” вони значать лише про те, що, мовляв, “Янукович – це совок і блатняк, Ющенко – це шанс для культурного різноголосся”. Причому незрозуміло, що ж саме вибирають вони. Поети, одне слово. Тепер щасливі винуватці, як бачимо, і самі не дуже розуміють, що ж робити з таким щастям – і на свободі. Ось чому Варшава, ось чому – Берлін…

З іншого боку, як завважують навіть їхні російські колеґи на згаданому круглому столі, “самая изысканная арт-группа «Фонд Захер-Мазоха» работала во львовском штабе Януковича”. І з того виходить, що “глубокая консервативность деятелей радикального искусства на постсоветском пространстве – феномен, требующий исследования”. Здавалося б, що тут досліджувати? Звичайні людські уподобання, за яких “консервативними” можуть бути літературні люди з одного ж реґіону: Андрухович, котрий за Ющенка і Єшкілєв, котрий за Януковича? Натомість куди цікавіше приглянутись до самої літератури.

Наприклад, звідки береться наше називне “літературне” автсайдерство? Ось у Росії, скажімо, всі видавництва намагаються називатися із заголовної літери “а”: “Азбука”, “Амфора”, “Алетейя”. Щоби, значить, у прейскуранті стояти попереду. Перевірте тепер наші культурницькі найменування, з яких лише твориво Івана Малковича “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” веде перед, і то здебільшого цінами. Зрозуміло, що навіть – страшно сказати! – у вищих ешелонах політичної влади подібна “літературна” стратеґія у борні двох передостанніх літер абетки “Ю” і “Я” означала… лише глибинний вектор: з низів, від народу, себто від яйця, чи пак ab ovo, а не від Адама.

Але все це свідчить лише про невтішний вплив української реальности, яка в процесі соціокультурних зрушень на суспільному рингу – пана трансформує на профана, відсовуючи заголовні букви літпроцесу куди подалі, і навіть близького за першістю звучання ІБТ перетворює на сумнозвісного Нестора Шуфрича, який, як наполягає  “Дзеркало тижня”, пише для вас під цим слобідським псевдонімом історію чергової Революції.

м. Харків