Графоман

Із циклу «13 мікроесе про текст»

«Роги – це ще нічого не означає».
Трицератопс
 
Кілька років тому я вже писав про незворотні тенденції, властиві новітній графоманії. Тепер я переконуюсь, що «графоман праведний» (як антропологічний феномен) не лише вимирає, – він набуває абсолютно небачених і феноменальних якостей, які дедалі частіше змушують говорити про реабілітацію самого поняття, чия мімікрія врешті-решт витворила принципово нову сутність.  Завдяки електронному тексту «графоман класичний» нарешті здолав останній мур, що відмежовував його від осяйного поняття «автор». Відтак, «графоман електронний» пізнав вселенську любов тією ж мірою, що й літературний геній.
 
Йдеться, насамперед, про інший психологічний тип людини, яка несе своє писання в маси. Навіть моя скромна редакторська практика дозволяє констатувати, що «доелектронний» графоман – володар космічної цінності рукопису – вдовольнявся не фактом оприлюднення власної творчості, а самим лише процесом походеньок по редакціях, де його згуртовано і багаторазово посилали до інших видань. Цей графоман (в костюмчику «з колишніх часів», з тугеньким портфелем, який часто-густо був реквізитом фокусника – з такою невимовною легкістю із нього видобувалися що поеми, що епіграми, що повісті з романами) цинічно вдавав, ніби кожна нова відмова – це неабияка дивина на його творчому шляху, унікальне свідчення тупості й нікчемності чергового редактора, який НЕ РОЗУМІЄ. Він півгодини маніпулював своїм рукописом з єдиною метою: одержати свіжу дозу свого графоманського задоволення від зіткнення з новою бездарністю, з паршивою і заздрісною редакційною щурякою, котра сидить у своєму кріслі винятково для того, щоб душити справжнє мистецтво, й заохочувати натомість нахабних виродків, які також НЕ РОЗУМІЮТЬ.
Десятки однакових діалогів:

– Я приніс вам свої нові поезії.
– Вибачте, але ми не друкуємо віршів.
– А ви прочитайте.

І святиня лягає на стіл, в орнаменті якихось вирізок із чудових газет, де люди ЗРОЗУМІЛИ й відтак надрукували.

Цей «графоман праведний» завжди виходив з кабінету переможцем. Бо йому завжди вдавалося виконати своє завдання, просунутися ще на крок тернистим шляхом призначення.

Паперовий графоман з часом звикав до свого статусу й відтак умів ставити будь-якого редактора у глухий кут.

– Ви не друкуєте вірші? А що ви друкуєте?

І хоч яка б відповідь пролунала, його рука елегантно занурювалася у портфель й після зловісного шарудіння на столі опинялася нова святиня – якраз те, що треба, від чого відкрутитися було вже трохи важче.

Згадуючи своїх улюблених графоманів, мені сьогодні здається, що вони були набагато віртуальнішими, ніж сьогоднішні нікнейми зі своїми сторінками на десятках сайтів. Вони нагадували згустки протоплазми, які акумулювали традиційні редакторські страхи, й саме тому уречевлювалися.

Графоман праведний – це гоголівський син Андрій, фігура трагічна й приречена. Це привид, навіки прикутий до місця своєї наглої смерті. Він балансував на грані краху особистості, коли ставав виразником безликого явища, але водночас демонстрував небачену винахідливість, долав завбачливо розставлені редакційні капкани, виявляв гуманоїдну інтуїцію, якесь неземне уміння вдосконалювати практику окупації друкованих ЗМІ.

Спілкування з графоманами – велике моральне випробування. Насамперед тому, що дуже легко уявити себе на його місці. Й не знайти відповіді на просте питання: як можна протягом десятиліть вирушати у ці безнадійні рейси, якщо за твоєю спиною регулярно вібрують образливі посмішки та жести, якщо у дискусіях з кабінетними узурпаторами постійно зринає це слово – графоманія.

Графоман праведний не лише усе це терпів, але й здобував у такому приниженні додаткові стимули та енергетичні ресурси. Більше того, його існування у форматі явища виконувало вкрай необхідну санітарну функцію.

Тепер цього опудала вже немає. Воно вистояло в городі достатньо часу, щоб нарешті показати громадськості свою нову плоть і силу. З абстрактного й жалюгідного обдертуза постав монстр із «Джіпперс Кріпперс».

Коли я читаю інтернетівські тексти (зокрема й жежешного походження), то переконуюся, що колишньої графоманії взагалі не існує. «Графоман» – це вже не означення бездарності, яка продукує зайвий, нікчемний текст, і саме тому заслуговує на загальнолюдське «ги-ги». Це слово усе ще залишається лайкою, але перестає констатувати творчу порожнечу людини з письменницькими амбіціями.

Теперішній електронний графоман – це людина, яка знищила свого ненависного візаві, свого улюбленого ворога і творця, – редактора. Інтернет надає йому можливість звертатися не до убогого посередника, а відразу до своєї аудиторії, яка, виявляється, досить чисельна, а по-друге – вдячна.  

Електронному графоману вже не треба дотримуватися редакторських правил гри, які змушували його запаковувати власні святині у формати статей, оповідань чи гуморесок. Більше того, для оприлюднення святинь вже не треба симулювати літературну діяльність – їх можна упаковувати у набагато дієвіший формат акцентованого послання: коментар чи повідомлення на форумі.

Графоман електронний став повноцінним автором. Безліч ресурсів створено спеціально для нього, а на всі інші можна зайти без жодних церемоній – і ощасливити всіх, незалежно від того, РОЗУМІЮТЬ вони чи ні. Редуковані електронні редактори (модератори) слугують йому, бо цей простір фактично не належить їм. А найголовніше, що графоман електронний тепер живе у раю, де «необов’язковий і зайвий текст» домінує, – саме з нього виготовлено комунікативний простір, саме ця надлишковість тексту формує ландшафт. Якщо графоман праведний потерпав від того, що не може перевтілитися в привабливіший образ й позбутися ганебної впізнаваності з порогу, то його електронний нащадок використовує цю можливість сповна.

Як персонаж, що був свого часу містифікований і узагальнений, тепер він сам залюбки «містифікує містифікаторів», змушує їх помилятися, провокує на неадекватність, що раніше залишалася прерогативою графомана.

Найголовніше його відкриття полягає в тому, що впливати на світ він може не тільки надокучливими слововиверженнями, але й одними лише абревіатурами (на кшталт «кг/ам»), смайликами, розділовими знаками. Він встигає не лише долучати мешканців кіберпростору до своїх святинь, але й не проминає нагоди оцінювати геть усе, що не потребує його оцінок.

Неможлива для графомана праведного слава тепер є легкою здобиччю – для цього не треба якості, досить лише інтенсивності. Він сам обирає для себе масштаб і полярність розголосу, сам визначає місце і час об’явлення власних святинь.

Графоман електронний може назбирати більше уваги до себе (втіленої в хітах чи кліках), ніж який-небудь Гюнтер Ґрасс у бібліотеці Мошкова, якому вже ніколи не скористатися з переваг анонімного доступу до споживачів необов’язкового тексту. Саме він, а не який-небудь Гюнтер Ґрасс, відтворює жагу електронного тексту до самозапліднення та взаємопожирання.

Графоман електронний, на відміну від свого хирлявого попередника, вже не є втіленням «хвороби». Він просто користається з того, що хворий сам електронний текст, чиї злоякісні клітини давно насміхаються з будь-яких спроб вакцинації.

Позбувшись свого зворушливого портфеля з рукописами, графоман втратив моє співчуття; та й навіщо воно йому, безжальному володарю ракових знаків сучасності?