Чому «елітні» українські письменники ненавидять масову літературу?

Тому що вони її бояться. Вони зайняли стійкі позиції в засобах масової інформації і міцно тримають оборону. Через це українська масова культура, зокрема - література популярних жанрів, переживає інформаційну блокаду.

Свого часу завдяки журналістам, а не за результатами продажів їхніх творів, Юрій Андрухович, Оксана Забужко та інші "розумні" автори отримали "бронзовий" статус. Їх і далі називають найкращими сучасними письменниками України. Ось ці "найкращі письменники" коли поодинці, а коли разом зі сторінок преси убивають у зародку нашу національну чтивну книжку.

Може, наша "елітарна" література вже достатньо розвинена і дає сталий прибуток? Зовсім ні: перерва між третім і четвертим романами Андруховича становить вісім років. І його "Дванадцять обручів" отримали певний розголос не завдяки своїм художнім досягненням, а хіба по старій пам'яті, так би мовити, з поваги до ветеранських орденських планок автора. А пані Оксана датує свій найостанніший текст 2000 роком. І це не ґрунтовний роман на тему жіночої визвольної боротьби, а невеликі есеї. Над новим романом, за словами письменниці, вона працює вже кілька років.

Ви скажете, що такі видатні люди творять ексклюзивний товар, тож не мусять працювати за конвеєром, невтомно продукуючи розумні, але нудні романи один за одним? Згоден. Але що ж тоді читати українському книголюбу в той час, коли в наших літераторів-інтелектуалів творча відпустка або творча криза? Бушкова - Донцову - Акуніна - Абдуллаєва - Лукьяненка?

Зі свого боку, колишні й діючі українські поети роблять заяви про відсутність в українському культурному просторі ґрунту для появи нормальної конкурентоспроможної масової літератури. Наприклад, у недавньому хороший митець, а нині посередній політик Іван Андрусяк не радить колегам тішитися, якщо їхні книжки читають у метро. А тим, хто шукає книжок для читання в транспорті, ставить психіатричний діагноз.

Отже, ситуацію з розвитком популярної літератури в Україні загалом коментують ті, для кого така література чужа.

...масова література - це той паровоз, який навіть у радянські часи тягнув на собі поезію, прозу та есеїстику "елітних авторів"

Проте масова література - це той паровоз, який навіть у радянські часи тягнув на собі поезію, прозу та есеїстику "елітних авторів". Надрукувавши і продавши десять детективів, радянське видавництво могло за рахунок прибутку видати кілька поетичних збірок. Можливо, "розумні" письменники перейняті комплексом нелюбої дитини, про котру дбали за залишковим принципом, і тепер танцюють джигу на руїнах видавничої справи, якою кілька десятиліть тому опікувалася держава. Доходимо несподіваного висновку: держава та державницька ідеологія в нас з'являться лише тоді, коли поновиться історична та ринкова справедливість і "розумна", але нудна література буде видаватися з прибутків від продажу книжок нехай "дурних" та одноденних, але цікавих сьогодні, а не через триста років.

Детектив, пригодницький роман, мелодрама, страшна готична казка, фантастика - це насамперед цікаво придумана історія. Згоден, не кожен здатен складно й захопливо її розповісти. Більше того: з двох десятків авторів чтива лише один напише достойну книжку. В Україні таких авторів, на жаль, не вистачає. Тут я визнаю: кандидат філології Андрухович і кандидат філософії Забужко пишуть краще.

Але складається враження, що Андрухович і всі його однодумці та епігони в дитинстві та юності не читали книжок, що формують не лише фантазію письменника, а й людські характери загалом.

Ті, хто декларативно пише "для еліти", не вирушав на "Іспаньйолі" до Острову скарбів. Не ловив на болотах лиховісного собаку Баскервілів. Не мчав за десять діб у компанії мушкетерів із Парижа до Лондона по діамантові підвіски королеви. Не шукав експедицію капітана Татаринова серед північних снігів. Словом, у тих, хто цілком серйозно вважають себе елітарними письменниками і претендують на володарювання над людськими думами, насправді реально не було нормального книжкового дитинства, а в ньому - хорошої пригодницької (чи інших жанрів) літератури. Натомість кожен із наших "елітних" авторів, коли вірити численним інтерв'ю, вчив англійську насамперед для того, аби прочитати забороненого в СРСР Джойса мовою оригіналу.

Напрошується висновок: ті, хто видає себе за письменницьку еліту, насправді страждають комплексом маргінала. І, по суті, є типово маргінальними авторами з містечковою свідомістю. Адже лише в обмеженому середовищі містечок той, хто має вищу гуманітарну освіту, вважається пророком, месією, властителем дум. Їхня думка, в тому числі - про перспективи розвитку тих чи інших жанрів у нашій літературі, стає основною і єдино правильною. Бо інакшої нема кому висловити - решта працює, а не бронзовіє на п'єдесталах.

Масова література в нормальних розвинених країнах є не лише частиною державної політики та ідеології, а й невід'ємним елементом урбаністичної культури. Дослідники популярних жанрів у середині ХХ ст. остаточно визначили той самий детективний чи пригодницький роман як "міську казку". Теоретики маскульту довели: література популярних жанрів може розвиватися повноцінно лише за умов існування в суспільстві сталих демократичних традицій. Ситуації моделюються автором таким чином, аби дати змогу літературним героям самостійно приймати нестандартні рішення. Класичний приклад: кілька безглуздих, навіть злочинних з погляду дисципліни вчинків Джима Гопкінса з "Острова скарбів" в результаті врятували життя його друзям і, зрештою, допомогли ті скарби знайти. Тому в тоталітарному чи малоосвіченому суспільстві розвиток популярних жанрів був або зовсім неможливий, або масова література творилася під жорстким ідеологічним та цензурним контролем держави. Нікому не дозволялося вільно пропагувати свободу думок, вчинків, говорити про справжнє Добро і визначати справжнє Зло.

Масова література в нормальних розвинених країнах є не лише частиною державної політики та ідеології, а й невід'ємним елементом урбаністичної культури.

Ви помітили, що персонажі переважної більшості творів "елітних" авторів насправді не є героями? Вони не діють - лише думають і рефлексують. Ось днями нарешті подивився давній фільм "Кисневий голод" за сценарієм Андруховича. Головну дійову особу, українця, весь час б'ють армійські "діди". Думаєте, він опирається? Покірно підставляє щоку і страждає, здається, за весь український народ. Лише у фіналі нарешті згадує, що має автомат, споряджений бойовими набоями...

Про перспективи українського чтива і його відмінність від російського, європейського та американського ми, певно, поговоримо іншим разом. Зараз нагальна потреба: пояснити, нарешті, чому саме мої шановні "елітарні" колеги бояться появи цих перспектив.

Сьогодні тираж поганого детективу і нового роману Юрія Андруховича однаковий. Але згодом видавці почнуть ставитися до видання української художньої літератури як до бізнес-проектів. Загалом навіть поганий детектив через те, що він детектив, має більшу читацьку аудиторію. Поки що вона віртуальна, але якщо видавці докладуть зусиль, стане реальною. Тоді видавець почне збільшувати тираж кожної чтивної книжки і більш вимогливо працювати з авторами. Видаватиметься щоразу більше якісніших творів. А читацька аудиторія книжок Андруховича і Забужко залишиться в межах 2 - 10 тисяч (і це з урахуванням перевидань).

Таким чином, не бажаючи визнавати перспектив розвитку української масової літератури, письменники, котрих подають як інтелектуалів, реально бояться конкуренції.

Вони бояться програти битву за читача.

Жоден із них не наважиться сказати: "Я пишаюся, що пишу для вузького кола людей. І більш широкої читацької аудиторії не потребую". Щойно я почую щось подібне, публічно візьму свої слова назад і перегляну позиції.


***

Публікацію надано газетою "Друг Читача"