Наталия Медведева. «Мой любимый»

М.: – Вагриус, 2003. – 240 с.

…Найкраще нашу піднебесну проблему з літературою і життям інтерпретують люди не те щоби далекі від обох цих речей, а далекі від розуміння їх як проблеми. Скажімо, ось як коментувала ще за життя таку ситуацію відома московська Наталя Мєдвєдєва, заодно ховаючи культового автора “ДПП NN” у своєму футуристичному оповіданні “Смерть Пелевина”, видрукуваному в журналі “Птюч”: “Он ведь настолько сросся с компьютером, что его собственная система организма работала параллельно. Понимаете? И вот он все забыл! Откуда, куда, кто! Все файлы сгорели из-за нового «модема» и память стерло. А естественная атрофировалась”. У своєму власному, вже останньому, на жаль, романі “Мой любимый” Мєдвєдєва остаточно роз’яснює суть пєлєвінського феномену: “Пелевин – очередной стебок. Мрачный, чернушный, но – стебок. Нет в нем боли”.

Натомість в романі самої Мєдвєдєвої, супермоделі і манекенниці, співачки і композиторки, а також дружини скандально відомого письменника Едуарда Лимонова, болю більш, ніж достатньо. Присвячений історії кохання відомої в московських колах “солодкої парочки” і водночас “термоядерної суміші” Мєдвєдєва – Боров (вокаліст гурту “Корозія металу” Сергій Високосов), сей твір являє собою чергову суміш “реалістичних” оглядів московської журналістки, вихоплених з відповідної періодики 90-их, і угарних трип-репортів, виконаних у кращих традиціях кабарешного декадансу. “История моей жизни, – свідчить авторка, – воспоминания: с кем я выпивала. С кем уснула и с кем встала. Но неужели за всеми этими бутылками и стаканами, туалетами, автомобилями, барами... не выглядывает страшное лицо кошмара. В котором я то – как леди, а то – как шмара”.

Насправді ж це по-бероузівськи малореалістична, як на погляд непросунутого читача, бабська проза, в якій обов’язкові розмови на кухні, вмазка в туалеті і гребля у ванній. Словом, про представників покоління, “которое не сможет похоронить своих родителей, – все они умрут раньше”. Це типова історія “дружби” алкоґолічки з російським джанкі, з якої без зайвого напрягу можна довідатись – ну, наче як у писаннях одіозного Баяна Ширянова, – як готувати “вінт” чи переламуватись на таблетках. “Да-да! – вигукує щоразу авторка. – Я дарю вам – цитируйте, хватайте, нате-нате!!! Пидеры! Все равно сами ничего придумать не можете”.

Слід зазначити, що Мєдвєдєва, повернувшись із Заходу, на який сімнадцятилітньою еміґрувала у 70-их, і дебютувавши романом “Мама, я жулика люблю!”, а продовживши трилогією “Любовь с алгкоголем”, “Моя борьба” та “Отель “Калифорния” і рубрикою Марго Фюрер в лимонівській газеті “Лимонка”, завжди епатувала совкову російську публіку. У розглядуваному ж твориві колишньої скандалістки маємо траґічний щоденник люблячої жінки, не більше. В якому ляконічні “опять исчезло 50 баксов” і “одинадцатый день без героина” межують з драматичними  рефлексіями типу “Он приходит, как зомби. Качается. Плохо разговаривает. И только к вечеру очухивается и ебет меня до шести утра. Потом опять сидит в ожидании денег” і закінчуються трагічними вигуками: “Я плачу и прошу. Умоляю: Мистер Героин, пожалуйста! Отдайте мне моего любимого. Верните мне любимого...”

Той самий Лимонов, як вважає Мєдвєдєва, зробив з неї закомплексовану стерву. “У меня не было таких нелепых комплексов до жизни с ним, – свідчить вона у своєму романі. – Ну так он скажет, что я и не жила до него! Если бы он мог – вообще бы сказал, что родил меня!” Втім, малоросійський Едічка принаймні як міг підтримував був матеріяльно свою нещасливу дружину, яка все одно скінчила життя самогубством. Натомість її незрівняний “металевий принц” Високосов відробився всього лише невчитним післясловом до роману своєї коханки. Воістину, як попереджав Мєдвєдєву лікар-нарколог, “ты помрешь, а он пойдет и вмажется!”